— Але ж церква набагато цікавіша вдень. Сонячні промені, що проникають крізь вікно в південній стіні, тіні на поділках гномона — ось чим унікальна церква Святої Сульпіції.

— Сестро, я з вами згоден, однак ви зробите мені велику ласку, якщо впустите його сьогодні вночі. Він сказав, що може прийти, скажімо... о першій? Тобто за двадцять хвилин.

Сестра Сандрін спохмурніла.

— Звичайно. Рада вам прислужитися.

Абат подякував і поклав слухавку.

Сестра Сандрін, геть розгублена й збентежена, ще хвильку полежала в теплому ліжку, намагаючись остаточно прогнати сон. У свої шістдесят років вона вже не прокидалася так швидко, як колись, хоч нічний дзвінок, безперечно, дуже на неї подіяв. «Опус Деї» завжди виводило її з рівноваги. Це братство було відоме своєю пристрастю до темного ритуалу самобичування. І до того ж воно мало якісь, у найкращому разі середньовічні, погляди на жінку. Сестра Сандрін була приголомшена, коли довідалась, що там жінок змушують прибирати кімнати чоловіків, доки ті відбувають месу, причому цілком безоплатно; жінки сплять на голій підлозі, тоді як чоловіки мають солом’яні матраци; жінки мусять відбувати додаткові сеанси самобичування... як покуту за первородний гріх. За те, що Єва скуштувала яблуко з дерева пізнання, жінки, схоже, приречені розплачуватись цілу вічність. Усе це було прикро, адже більша частина Католицької Церкви поступово рухалася в правильному напрямі, вчилась поважати права жінок. А братство «Опус Деї» загрожувало зупинити цей поступ. Однак сестра Сандрін мусила виконати обіцянку.

Вона звісила ноги з ліжка і повільно підвелася, кам’яна підлога під босими ступнями була дуже холодна. Холод піднімався по тілу дедалі вище, і раптом у неї з’явилось недобре передчуття.

Жіноча інтуїція?

Як глибоко віруюча, сестра Сандрін навчилася знаходити мир у заспокійливих голосах власної душі. Сьогодні ж ці голоси чомусь мовчали. Так само, як і порожня церква довкола неї.

Розділ 8

Ленґдон не міг відвести погляду від пурпурових літер, що пломеніли на паркеті. Прощальне послання Жака Соньєра аж ніяк не скидалось на останні слова помираючого, принаймні так думав Ленґдон.

На підлозі було написано:

О Draconian devil!

Oh lame saint!¹⁰

Ленґдон не мав ані найменшої гадки, що б це могло означати, зате нарешті зрозумів, чому Фаш так уперто пов’язував пентаграму з поклонінням дияволові.

«О Драконів диявол!»

Соньєр безпосередньо вказував на диявола. І цей незрозумілий ряд чисел...

— Частина послання нагадує числовий шифр.

— Так, — погодився Фаш. — Наші криптографи вже над ним працюють. Ми думаємо, що ці числа якось виведуть нас на вбивцю. Може, це телефон чи номер соціального страхування. Скажіть, на ваш погляд, ці числа мають якесь символічне значення?

Ленґдон ще раз подивився на числа, відчуваючи, що пошук їх символічного значення може зайняти не одну годину. Якщо взагалі Соньєр щось мав на увазі. Ленґдонові здавалося, що ці числа взято навмання. Він звик до символічних прогресій, у яких начебто крився якийсь зміст, але тут усе: пентаграма, слова і числа — здавалося, ніяк не пов’язані одне з одним.

— Раніше ви казали, — зауважив Фаш, — що всі дії Соньєра були спрямовані на те, щоб залишити якесь послання... про поклоніння богині чи щось у такому дусі? Як у цю концепцію вписується це послання?

Ленґдон розумів, що це питання суто риторичне. Дивний ряд чисел і незрозумілі слова аж ніяк не відповідали версії Ленґдона, пов’язаній з культом богині.

«О Драконів диявол! О кульгавий святий!»

— Це схоже на якесь звинувачення, — мовив Фаш. — Вам так не здається?

Ленґдон спробував уявити останні хвилини куратора, замкненого у порожній Великій галереї, упевненого в тому, що от-от помре. Що ж, таке припущення виглядало логічним.

— Може, звинувачення на адресу вбивці. Думаю, це має сенс.

— І моє завдання — назвати його ім’я. Дозвольте вас запитати ще одне, месьє Ленґдон. Окрім чисел, що, на вашу думку, у цьому посланні найдивніше?

Найдивніше? Людина, що помирає, замкнулася в галереї, намалювала собі на животі пентаграму, а на підлозі нашкрябала якесь загадкове звинувачення. Що з цього не дивне?

— Слово «Драконів»? — Ленґдон сказав перше-ліпше, що йому спало на думку. Він був певний: людина, яка доживає останні хвилини життя, навряд чи згадуватиме про Дракона — нещадного афінського законотворця сьомого століття до Р. X. — «Драконів диявол» — це дивний добір слів.

— Драконів? — у голосі Фаша тепер чулося нетерпіння. — Зараз ідеться не про добір слів.

Ленґдон не знав, що там на думці у Фаша, але почав підозрювати, що той чудово порозумівся б із Драконом.

— Соньєр був французом, — з притиском сказав Фаш. — Він жив у Парижі. Але чомусь вирішив написати своє останнє послання...

— Англійською, — закінчив Ленґдон думку капітана.

— Саме так. Чому, як ви гадаєте?

Ленґдон знав, що Соньєр бездоганно володів цією мовою, однак не міг збагнути, чому той вирішив написати передсмертні слова саме англійською. Він мовчки знизав плечима.

Фаш показав на пентаграму на животі покійного.