Читаем Код Да Вінчі полностью

Ленґдон був розчарований. Він сподівався побачити тут значно більше людей. Що більше людей, то краще. Йому не хотілося ще раз пережити те, що сталося в порожній церкві Темпля. Він думав, що у Вестмінстерському абатстві буде море туристів і серед них вони з Софі почуватимуться безпечно. Але таке враження про це місце Ленґдон виніс, побувавши тут улітку, в розпал туристського сезону. Сьогодні ж був дощовий квітневий ранок. Замість юрби люду і різнобарвних сонячних променів він бачив лише безмежні акри голої підлоги і темні, порожні алькови.

— Ми проходили через металошукач, — нагадала Софі, очевидно, відчувши тривогу Ленґдона. — Сюди неможливо проникнути зі зброєю.

Ленґдон кивнув, але слова Софі його не заспокоїли. Він хотів було прийти сюди з лондонською поліцією, але Софі відрадила, нагадавши, що вони ще не знають, хто замішаний у цій історії.

«Ми мусимо віднайти криптекс, — сказала вона. — Це ключ до всього».

Вона, звичайно ж, мала рацію.

Це ключ до того, щоб урятувати Лі.

Це ключ до таємниці Ґрааля.

Це ключ, щоб з’ясувати, хто за цим усім стоїть.

Прикро, але, здавалося, єдина нагода повернути наріжний камінь, — це зараз і тут... біля могили Ісаака Ньютона. Той, хто заволодів криптексом, мав прийти сюди, щоб розшифрувати останній пароль, і якщо він ще тут не побував, то Софі з Ленґдоном сподівалися його перестріти.

Вони наблизились до лівої стіни і, щоб не залишатися на видноті, зайшли в темний бічний прохід, відокремлений від нефа рядом пілястрів. Ленґдонові не йшов з голови образ Лі Тібінґа, якого тримають у полоні... можливо, він лежить зв’язаний на підлозі власного лімузина. Той, за чиїм наказом убили чотирьох членів Пріорату Сіону, не вагаючись, знищить й інших, що стануть на його шляху. Яка жорстока іронія в тому, що Тібінґ— сучасний британський рицар — став заручником у пошуку знаменитого співвітчизника — сера Ісаака Ньютона.

— У який це бік? — запитала Софі, роздивляючись навколо.

Могила. Ленґдон не мав уявлення.

— Треба знайти когось із гідів і запитати.

Ленґдон знав, що безглуздо блукати тут навмання. Вестмінстерське абатство — це заплутаний лабіринт із мавзолеїв, альковів та ніш. Вхід сюди, як і до Великої галереї Лувру, лише один — той, через який вони щойно пройшли. Потрапити сюди просто, зате знайти вихід майже неможливо. Один колега Ленґдона якось у відчаї назвав Вестмінстерське абатство справжньою пасткою для туристів. За традицією цей храм мав форму велетенського хреста. Однак, на відміну від більшості церков, вхід тут був збоку, а не, як звично, ззаду, навпроти нефа. До того ж до церкви прилягало кілька критих галерей. Один помилковий крок не під ту арку, що треба, і відвідувач ризикував згубитися в переплетінні зовнішніх переходів, оточених високими стінами.

— Гіди тут одягнені в червоне, — сказав Ленґдон, йдучи до центру храму. Вдивляючись крізь високий позолочений вівтар у дальній кінець південної частини трансепта, Ленґдон помітив там кількох відвідувачів, що стояли навкарачках. Таке колінкування в Кутку поетів було звичним явищем, хоч насправді в поставах цих людей було значно менше благоговіння, ніж видавалося ззовні. Туристи копіюють рисунки на могилах.

— Гідів щось не видно, — сказала Софі. — Може, знайдемо могилу самі?

Ленґдон мовчки підвів її ще на кілька кроків до центру храму і показав праворуч.

Софі подивилася в кінець довжелезного нефа, і в неї перехопило подих — звідси відкривалась уся велич цієї монументальної споруди.

— Що ж, — сказала вона. — Пошукаймо гіда.

У цю ж мить за сто ярдів від них далі по нефу біля імпозантної могили сера Ісаака Ньютона стояв самітній відвідувач, невидимий за хорами. Учитель уже десять хвилин уважно розглядав пам’ятник.

Могила Ньютона складається із саркофага чорного мармуру, на якому напівлежить скульптура сера Ісаака Ньютона у класичному одязі. Учений сперся на купу власних книжок — «Богослов’я», «Хронологія», «Оптика» та «Математичні принципи натуральної філософії». Біля ніг Ньютона стоять два янголятка, що тримають згорток паперу. Позаду височить гола, без прикрас, піраміда. Ця піраміда виглядала тут досить недоречно, однак найбільше Учителя цікавила не вона, а величезне геометричне тіло, розташоване на середині її висоти.

Куля.

Учитель роздумував над непростою загадкою Соньєра. Де на гробі куля?.. На великій рельєфній кулі, що виступає з піраміди, зображені найрізноманітніші небесні об’єкти — сузір’я, знаки зодіаку, комети, зірки і планети. Нагорі — скульптура богині Астрономії, над нею — зоряне небо.

Незліченні кулі.

Раніше Учитель був переконаний, що, знайшовши могилу, легко здогадається, якої кулі на ній бракує. Тепер він засумнівався. Перед ним була складна карта зоряного неба. Може, тут немає якоїсь планети? Чи, може, в якомусь сузір’ї бракує якогось небесного тіла? Хтозна... Водночас Учитель підозрював, що розгадка насправді оригінальна й проста — на кшталт «рицаря, якого поховав папа». «Якої кулі я шукаю? Невже, щоб знайти Святий Ґрааль, треба ґрунтовно знати астрофізику?»

В утробі сім’я, Рожі плоть.