Читаем Карта днів полностью

Проходи між стелажами тяглися в туманну далечінь. Калейдоскопічно вишикувані шеренги товарів просто волали з кожної полиці, аби на них звернули увагу. А поміж ними патрулювала невеличка армія похмурих продавців-консультантів в уніформі, прикрашеній, наче гербом, гігантським жовтим усміхненим обличчям. Цей магазин був у тисячу разів більший, аніж той, що на розі, із якого Мілард украв був продукти. Звісно, мої друзі були переповнені враженнями.

— Він каже, просто магазин, — промовила Емма, витягнувши шию, щоб роздивитися все навколо. — Це не схоже на жоден магазин із тих, що я бачила.

Єнох присвиснув:

— Більше схоже на ангар дирижабля.

Я схопив візочок та, із певними умовляннями, змусив-таки нас рухатися знову, хоча й не зовсім у потрібному напрямку. Як тільки вони призвичаїлись трохи до істинних розмірів цього приміщення, їх відразу ж захопило величезне та незвичайне розмаїття речей, що продавались.

Я спробував скерувати нас до секції одягу, але мої друзі постійно відволікалися, відділяючись від групи та хапаючи з полиць усякі випадкові речі.

— Що це? — запитав Єнох, помахуючи парою капців із горбочками з мікроволокна на підошвах.

Я відібрав їх у нього та поклав на місце.

— Це щоб можна було витирати пил на підлозі ногами. Мабуть.

— А це? — запитала Емма, показуючи на коробку з написом «Годівниця для птахів, яка розмовляє, — тепер із Блутусом!»

— Я не зовсім упевнений, — відповів я, почуваючись, наче якась замучена матуся, котра намагається утримати вкупі зграйку малюків, які щойно навчилися ходити, — але в нас на виконання завдання є тільки сімдесят дві години, тому ми не повинні…

— Уже шістдесят дві, — поправила Емма. — А може, і менше.

Раптом у кінці проходу завалився стенд із книгами, і мені довелося бігти та зупиняти Міларда — оголеного, а тому невидимого — від спроби виправити, що він сам наробив. Я особливо уважно спостерігав за Мілардом (точніше, за місцем, де, як я думав, він міг бути), тому що я реально не хотів загубити невидимого хлопця в «Олл-Марті».

Високий темп нашої атаки на магазин тримався недовго. Щойно ми проминули годівниці з Блутусом, як Єнох завис у проході зі спортивними товарами.

— О-о, ця маленька красунечка швидко знайшла б дорогу до серця якогось лошари! — проворкотав він у бік кількох складаних ножів, що були викладені на замкненому стенді під склом.

Емма безугавно ставила питання. А навіщо нам треба так багато всього на світі? А для чого це все? А стелажі з жіночою косметикою її навіть розсердили.

— Кому б могло знадобитися стільки різних видів крему для шкіри? — запитала вона, беручи з полиці коробочку з написом «Екстразміцнювальна омолоджувальна та відновлювальна нічна маска». — Тут що, усі страждають на шкірні хвороби? Чи тут лютує якась смертельна шкірна пошесть?

— Ні, наскільки мені відомо, — відповів я.

— Це дуже дивно!

— Легко вам так казати, дорогенька, — обізвалася одна леді з об’ємною зачіскою та кільцеподібними серіжками, котра стояла неподалік. — У вас же шкіра, як у дитини!

Емма швидко повернула коробку на полицю, і ми швиденько звідти злиняли.

Мілард багато не розмовляв (тому що я попросив його не робити цього), і з того, що постійно було чути його тихенькі зітхання та стримані «хм-м-м», можу сказати, що він узяв моє прохання до уваги. І я запитав себе, скільки б днів життя в часовій петлі могло знадобитись Міларду, щоб написати історію про все, що сталось у цьому місці протягом двадцяти чотирьох годин?

Коли ми нарешті добралися до секції одягу, я мав повне відчуття, що часу в нас дедалі менше та менше — мене тривожило і те, що годинник знай собі цокає, і прискіпливі погляди звичайних, звідтоді як ми увійшли, і пані Сапсан, яка знайде нас, якщо ми затримаємось тут надто довго, хоча ми й були за сотні миль від мого дому, і вона, я мав надію, усе ще спала під дією порошку Матінки Пилок.

Я не придивлявся надто уважно до того одягу, що його мої друзі клали в наш візочок. А те, що я голодний, я зрозумів, тільки коли ми були вже перед касами. Усі інші, як виявилось, теж зголодніли, але замість того, щоб ізнову пірнати з головою в магазин заради перекусу, ми похапали все, що знайшли в проході перед касою: шоколадні плитки та батончики, солоний попкорн і цукерки.

— Вічна їжа, — промовила Емма, звернувши увагу на дату закінчення строку придатності на задньому боці пакетика з цукерками. — Як оригінально.

Ми розрахувались на касі та попрямували до вбиралень, де кожен зміг переодягнутись у новий одяг. Коли мої друзі один за одним почали виходити звідти, стало ясно, що більшу частину роботи було виконано. Вони були одягнуті в найзвичайнісінький одяг із найзвичайнісінького магазину, та все ж вони ще не виглядали звичайними на всі сто. Можливо, їм було незручно в новому вбранні чи я настільки звик бачити їх у старому, що раптова зміна їхнього зовнішнього вигляду трохи ошелешила мене — чомусь здавалося, що на них були маскарадні костюми.