Читаем Карта днів полностью

Одна була з двадцять першого століття, кілька старіших — іще з тих часів, як Аляска та Гаваї не були штатами, а одна навіть така стара, що на ній державний кордон країни проходив уздовж ріки Міссісіпі. Ця остання являла собою мозаїку з кількох великих різнокольорових плям: Південний Схід був пурпуровий, Північний Схід зелений, більша частина Заходу жовтогаряча, а Техас був сірим. Нанесені по всій карті символи та написи мене просто загіпнотизували — вони нагадували ті, що я бачив на Карті днів пані Сапсан, — і я аж шию витягнув у той бік, щоб роздивитися краще.

— Болюча проблемá! — почувся голос пані Зозулі.

— Що саме? — спитав я, повертаючись до неї обличчям.

— Америкá, — відповіла вона, ідучи просто на мене. — Протягом багатьох років і донині вона залишається терра інкоґнітá23. Дикий Захід або, якщо хочете, географія його часових петéль залишається незрозумілою´. Чимало з петель були втраченí, а про багато інших узагалі ніколи не було відомó.

— О-о? — здивувався я. — І чому ж?

Я починав хвилюватися. Америка — ну звісно ж. Я був ідеальним дивним для здійснення небезпечної місії в Америці. Це була моя територія.

— Найбільша проблема полягає в томý, що в Америці немає централізованої влади дивни´х, немає керівного органá. Вона роздроблена та розділена між кількома кланами´… тільки з найбільшим із котрих ми підтримуємо дипломатичні стосунки. Але вони зациклились на тривалому конфлікті за ресурси´ і територію´. Протягом багатьох років загроза у вигляді порожняків слугувала кришкою на тому киплячому казанку, але тепер, коли її зняли, нас непокоїть, що старі обрáзи можуть вилитися в збройний фізичний конфлікт.

Я випростав спину та глянув в очі пані Зозулі:

— І ви хочете, щоб я допоміг вам запобігти цьому.

Коли я знову звів на неї очі, у пані Зозулі був такий кумедний вираз обличчя, наче вона намагалася стримати сміх, а пані Сапсан виглядала, ніби їй завдано було великого болю.

Пані Зозуля поклала мені руку на плече. Сіла поряд зі мною.

— У нас є… інша ідея´.

Пані Сапсан сіла з іншого від мене боку:

— Ми хочемо, щоб ти всюди розповідав свою історію.

Я, наче флюгер, закрутив головою то в один бік, то в інший:

— Не розумію.

— Життя в Диявольському Акрі може бути важким, — пояснила пані Зозуля. — Спустошени´м, деморалізовани´м. Нашим дивним потрібні ті, хто б їх надихáв, і вони люблять слухати історію про те, як ти взяв гору над Коулóм.

— Битва за Диявольський Акр — це те, що всі наші малюки хочуть слухати перед сном, — сказала пані Сапсан. — Її навіть було показано на сцені драматичною трупою пані Ґракл… і покладено на музику!

— Боже мій, — промовив я зніяковіло.

— Ти почнеш тут, в Акрі, — сказала пані Сапсан, — а потім вирушиш у деякі із зовнішніх петель, ті, що сильно постраждали від витворів, але й досі не покинуті…

— Але… як щодо Америки? — спитав я. — Вашої болючої проблеми?

— Наразі ми переважно зосереджені на відбудові нашої власної спільноти´, — відповіла пані Зозуля.

— Тоді навіщо ви все це мені розповідали? — запитав я її.

Пані Зозуля здвигнула плечима:

— Ти з такою печаллю дивився на ті карти´.

Я похитав головою:

— Ви сказали, що в Америці повно невідомих петель. І там були сутички та інші неприємності.

— Так, але…

— Я американець. Я можу допомогти. Як і мої друзі.

— Джейкобé…

— Ми всі б могли допомогти, щойно я навчу їх, як зійти за звичайних. Чорт, Емма готова вже зараз, а на більшість із них мені знадобиться лише кілька днів, ну, може, тиждень повноцінних занять…

— Пане Портман, — зауважила пані Сапсан, — ви надто поспішаєте.

— Чи не тому ви хотіли, щоб вони дізналися про мій час? Чи не тому ви привели їх жити зі мною?

Пані Сапсан важко зітхнула:

— Джейкобе, я дуже захоплююся твоїми амбіціями. Але Рада не думає, що ти вже готовий.

— Ти лиш кілька місяців як дізнався, що є дивни´м, — сказала пані Зозуля.

— І ти лиш цього ранку вирішив, що повинен допомогти нашій справі! — додала пані Сапсан.

Це пролунало майже так, наче вона з мене насміхалася.

— Я готовий, — наполягав я. — Й інші теж. Я хочу, щоб ми працювали для вас у Америці, як і мій дідусь.

— Група Ейба не отримувала від нас наказів, — сказала пані Сапсан. — Вони були повністю самостійними.

— Правда?

— Ейб робив усе по-своєму, — продовжувала пані Сапсан. — Звідтоді наш світ сильно змінився, і ми більше не можемо функціонувати в такий спосіб. Принаймні той спосіб, у який вів свої справи Ейб, цієї розмови не стосується. Усе, що має значення тепер, це те, що ситуація в Америці досі не стабілізувалася. Наразі це все, що ми можемо тобі сказати. Коли нам знадобиться твоя допомога там — і коли Рада вирішить, що ти і твої друзі готові, — ми самі попросимо про це.

— Так, — підтвердила пані Зозуля. — Але доти´…

— Ви хочете, щоб я був мотиваційним оратором.

Пані Сапсан зітхнула. Вона починала на мене сердитися, і це стало мене дратувати.

— У вас був важкий день, пане Портман.

— Ви навіть не уявляєте наскільки, — відказав я. — Послухайте, я просто хотів зробити щось важливе.

— Може, він хоче стати´ імбриною´? — запитала пані Зозуля, самовдоволено посміхнувшись.

Я відсунув стілець назад і встав.