Читаем Карта днів полностью

— Можливо, він не розповів тобі, — сказав Єнох. — Імовірно, у штабі було повно всякої цілком таємної фігні, а ти був іще надто маленьким і тупеньким, щоб зрозуміти.

— Я впевнений, що, якби в Ейба був оперативний штаб, Джейкоб знав би, — сказала Емма.

— Так, — погодився я. Хоча і не був таким упевненим. Я й досі залишався все тим же малюком, котрий після того, як мій дідусь розповів був мені правду про дивних, дозволив шкільним задиракам переконати себе, що то все казка. І тоді ж таки я просто в обличчя назвав його брехуном, що, як я знаю, завдало болю його почуттям. Так що, можливо, він і не довірив би мені таку таємницю, тому що я не довіряв йому. Але загалом, якщо подумати, — як можна заховати щось на кшталт оперативного штабу в такому маленькому будиночку?

— А як щодо підвалу? — спитала Бронвін. — Ейб, напевне, мав укріплений підвал, котрий захищав від атак порожняків.

— Якби він мав таке місце, — сказав я, відчуваючи певне роздратування, — то його не вбив би порожняк, чи не так?

Бронвін виглядала ображеною. Якусь мить тривало ніякове мовчання.

— Джейкобе? — відважилася озватись Олівія. — Це те, що я думаю?

Вона стояла біля сітчастих дверей, що вели на заднє подвір’я, а її рука повільно сковзала вниз уздовж довгої рваної рани у дверній сітці, краї котрої коливалися від вітру.

Я відчув новий спалах гніву щодо батька. Чому він не полагодив сітку або не зірвав зовсім? Чому вона й досі висіла там, наче речовий доказ на місці скоєння злочину?

— Так. Ось тут і зайшов порожняк, — відповів я. — Але все відбулось не тут. Я знайшов дідуся… — я показав на ліс, — он там.

Олівія і Бронвін обмінялися важкими поглядами. Емма дивилася в землю, і її щоки були блідими. Можливо, усе це, врешті-решт, було для неї занадто.

— Там нема на що дивитись, реально. Лише кущі і все таке, — сказав я. — І я не знаю, чи знову знайду точне місце. Узагалі.

Брехня. Я міг би знайти його із зав’язаними очима.

— Якби ти постарався, — мовила Емма, дивлячись мені в очі. Її обличчя було спокійне, а брови нахмурені. — Мені треба побачити те місце, де все сталося.

***

У високій, по коліно, траві я провів їх аж до узлісся, а потім ми заглибились у похмурий бір. Я показав їм, як пробиратися крізь колючий підлісок, щоб вони не порізались об пилкоподібні карликові пальми чи не заплуталися в заростях ліан, і як визначати та обходити ті місця, де в змій могли бути гнізда. Дорогою я знову переповів їм історію про те, що трапилося того фатального вечора — вечора, котрий розколов моє життя на До та Після. Про панічний дзвінок, що я прийняв від Ейба, коли був на роботі. Про мою затримку в дорозі сюди, тому що мені довелося чекати, щоб мене підвезли, — про затримку, котра, імовірно, і коштувала моєму дідові життя та врятувала моє. Про те, як я застав будинок уже розгромленим, а потім побачив у траві ліхтарик мого діда, і той іще світився, і промінь від нього вказував на ліс — прориваючись поміж чорними деревами, так само як зараз робили й ми, — а потім…

Шурхіт у хащі змусив усіх підстрибнути від переляку.

— Це просто єнот! — сказав я. — Не хвилюйтесь, якби просто зараз поблизу були порожняки, я б відчув.

Ми обігнули частину хащі, яка здалася мені знайомою, але я ще не був упевнений, що знайшов точне місце, де помер мій дідусь. Ліс у Флориді ріс швидко, і звідтоді, як я був тут востаннє, він дещо змінив свої обриси на трохи інші. Врешті-решт я мав визнати, що знайти потрібне місце із зав’язаними очима вже не зможу. Забагато місяців минуло.

Я вийшов на сонячну галявину, де ліани йшли низько, а хаща здавалася трохи витоптаною.

— Це було приблизно тут. Здається.

Ми стали широким колом, не торкаючись одне одного, і, не змовляючись, якусь мить помовчали.

А потім по черзі, одне за одним, мої друзі стали прощатись із моїм дідусем.

— Ти був великою людиною, Абрахаме Портман, — сказав Мілард. — Дивосвіту б не завадило більше таких, як ти. Ми щиро сумуємо за тобою.

— Те, що сталося з тобою, — несправедливо, — сказала Бронвін. — Шкода, що ми не змогли захистити тебе, як ти захищав нас.

— Дякуємо, що послав нам Джейкоба, — мовила Олівія. — Ми б усі померли без нього.

— Тільки не треба перебільшувати, — озвався Єнох, і, оскільки він уже заговорив, черга перейшла до нього. Він довгенько колупався черевиком у бруді під ногами і врешті сказав: — І навіщо ти зробив таку дурню, що дав себе вбити? — і сухо засміявся. — Вибач, якщо я коли-небудь поводився з тобою, як козел. Якщо це щось міняє, то я хотів би, щоб ти був живий. — Потім він відвернувся і тихо промовив: — До побачення, старий друже.

Олівія приклала руку собі до серця:

— Єноху, це було чудово.

— Окей, заспокойся. — Єнох труснув головою, зніяковів і відступив назад. — Я буду в будинку.

Бронвін та Олівія поглянули на Емму, котра ще не говорила.

— Я б хотіла тут побути сама. Будь ласка, — промовила вона.

Дівчатка були трохи розчаровані. Та потім усі, крім мене, пішли слідом за Єнохом.

Емма глянула на мене. Я здивовано підняв брови, наче питаючись:

«Я теж?»

Вона виглядала трохи сором’язливою:

— Якщо ти не проти.