Читаем Карта днів полностью

Із коси ми піднялися на міст, помчавши над мерехтливою бухтою, і зумкотіння наших шин залунало над його металевими ґратами. З мосту ми з’їхали на Велику Землю, цілий архіпелаг із міні-маркетів і ринкових площ, оточених цілим океаном паркувальних майданчиків.

— Який дивовижний пейзаж, — сказала Бронвін, порушуючи режим мовчання. — Чому Ейб із усіх місць у Америці вибрав саме це?

— Флорида завжди була одним із найкращих місць, де легко могли переховуватися дивні, — відповів Мілард. — Принаймні поки порожняки не прийшли сюди з війною. Це була зимова квартира для всіх цирків, і вся центральна частина штату являє собою величезне непролазне болото. Подейкували, що будь-хто, яким би дивним він не був, міг знайти тут місце, щоб остаточно загубитися — тобто зникнути.

Ми залишили позаду бежево-засмагле середмістя та попрямували в бік малолюдних околиць. Там, поза зачиненим торговельним центром, поза недобудованим житловим комплексом, що повільно заростав підліском, виднілися величезні супермаркети. Саме туди ми і прямували. Я звернув на Сосновоборовий шлях, коридор завдовжки з милю, уздовж котрого вишикувалися всі міські платні лікарні, санаторії та інтернати для пенсіонерів, трейлер-парки для тих, кому за п’ятдесят п’ять, та будинки для людей похилого віку. Вся дорога була утикана нехитромудрими рекламними щитами з інформацією про лікарні, клініки невідкладної допомоги та меморіальні парки. Усі в місті називали Сосновоборовий шлях «Хайвей на Небеса».

Коли ми наближалися до великого знака, на якому було зображено коло із сосен, я почав гальмувати, і тільки після того, як уже зробив поворот, спіймав себе на думці, що зробив усе не так. До торговельного центру, куди ми збиралися, вело кілька маршрутів, але, за звичкою, я вибрав саме цей тому, що дозволив своєму розуму літати десь у хмарах, і моя підсвідомість зробила поворот за мене. Якраз тут був в’їзд до Круглого Села, і це був райончик мого діда.

— Упс, не туди, — промовив я, зупиняючи машину і здаючи назад.

Але ледве я встиг розвернутися і знову лягти на попередній курс, Емма сказала:

— Зачекай. Джейкобе… стій.

Моя рука затрималася на перемикачі передач, як раптом мене пронизала невеличка хвиля страху.

— Що?

Емма роззиралася навколо, витягнувши шию, намагаючись розгледіти щось у заднє вікно.

— Хіба це не те місце, де жив Ейб? — спитала Емма.

— Так, воно.

— Правда? — спитала Олівія, нахилившись між пасажирським і водійським сидіннями. — Воно?

— Я звернув сюди випадково, — сказав я. — Я так часто сюди їздив, що це була просто, типу, м’язова пам’ять.

— Я хочу подивитися, — сказала Олівія. — Можна нам роззирнутися навкруги?

— Пробач, сьогодні нема часу, — відповів я, крадькома глянувши на Емму в дзеркало заднього огляду. Я побачив тільки її потилицю, бо дівчина повністю відвернулася, дивлячись крізь заднє скло на кабінку охоронця, котра позначала собою початок дідового кварталу.

— Але ми вже тут, — проказала Олівія. — Пам’ятаєш, як ми завжди говорили про відвідини? Хіба ви ніколи не запитували себе, як виглядав його дім?

— Олівіє, ні, — сказав Мілард. — Це погана ідея.

— Так, — погодилась Бронвін, штовхнувши Олівію, а потім різко повернувши голову до Емми: — Може, не сьогодні.

Олівія нарешті зрозуміла поданий знак:

— Ой. Окей. Ви знаєте, насправді, я вже не…

Я натиснув на сигнал повороту. І щойно я збирався виїхати на дорогу, як Емма на своєму місці нарешті розвернулася вперед.

— Я хочу сходити, — сказала вона. — Я хочу побачити його будинок.

— Правда? — спитав я.

— Ти впевнена? — спитав Мілард.

— Так, — нахмурилась вона. — Не дивись на мене так.

— Як? — спитав я.

— Як наче я не зможу із цим упоратися.

— Ніхто цього не казав, — промовив Мілард.

— Ви так подумали.

— А як щодо купівлі одягу? — спитав я, усе ще сподіваючись виплутатись із цього.

— Я думаю, ми повинні вшанувати його, — сказала Емма. — Це важливіше за одяг.

Ідея робити гастроль до напівпорожнього будинку Ейба видавалася ну ніяк не здоровою, але в цей момент було б жорстоко виступити проти неї.

— Гаразд, — сказав я неохоче. — Лиш на хвилину.

А щодо інших, то, гадаю, їм було просто цікаво дізнатися трохи більше про те, ким став Ейб після того, як залишив їхню часову петлю. Для Емми ж усе це було значно серйозніше. Звідтоді, як вона прибула до Флориди, я знав, що вона думала про мого діда постійно. Вона багато років намагалась уявити собі, як і де він жив, складаючи собі неповну картину його життя в Америці з нерегулярних листів. Роками вона мріяла провідати його, і тепер, коли вона була, нарешті, тут, вона вже не могла відмовитися від цієї думки. Я відчував, що вона намагається, але в неї не виходить. Вона надто довго мріяла про те, щоби знову побачити Ейба, а також його будинок. І для мене певною мірою цілком новим і тривожним став той факт, що я почав відчувати, як в інтимні моменти між нами наче проявляється його привид. Можливо, якщо вона побачить, де він жив — і помер, — то це її заспокоїть.

***