Читаем Карта днів полностью

— Через нього переважно, — уточнила Бронвін. Вона розірвала вірьовку, яка тримала мої зап’ястки, а потім підняла мою руку, як піднімають руку переможця в змаганнях зі спортивної ходьби. — Ми підопічні пані Сапсан. І коли вона почує про те, що ви, люди, тут витворяєте, вона разом із іншими імбринами обрушить на ваші голови таке пекло, що ви навіть не зрозумієте, що вас знищило.

— Це найбожевільніша дурня, яку я будь-коли чув, — прокоментував Рек.

— Тоді, думаю, вони чудово нам підійдуть, — сказав Доґфейс.

Події продовжували розвиватися на нашу користь. Ми вже заслужили від ватажків кланів деяку — хоч і скупу, але — повагу, і баланс сил вирівнявся. Але вони все ще остерігалися нас — та одне одного, — і ніхто з них іще не опустив своєї зброї: Рек і досі тримав у руці пістолет, Доґфейс продовжував стояти на всіх чотирьох, готовий будь-якої миті накинутись, а в хмарі Енджеліки бушувала тиха буря, і кульки дощу падали їй на голову та на плечі.

Емма ж продовжувала тримати своє полум’я біля обличчя Френкі. Скидалося, наче ми танцювали навколо підпаленої шашки динаміту.

— Я маю одне питання до вас, і було б добре, якби ви відповіли щиро, — сказав Рек. — Такі люди, як ви, не гуляють по місту без вагомої причини. То що ви тут робите?

Гадаю, тоді я був подумав, що можу розмовляти з ними, як із рівними, але тепер, згадуючи ті події, я не можу сказати, чому я тоді їм відповів. Можливо тому, що в той момент я почувався гордим та сміливим, і правда просто сама якось вискочила в мене з рота.

— Ми прийшли допомогти їй — сказав я, кивнувши на Нур. — Вона є зовсім новий дивний, котрий опинився в небезпеці, і ми забираємо її з собою додому.

На якусь мить, поки ватажки кланів перетравлювали цю інформацію, а потім перезирались одне з одним, зависла напружена тиша.

— Ти кажеш, «зовсім новий»? — перепитав Доґфейс. — Ти маєш на увазі… вона відособлена? — Він подався трохи назад і сів на п’яти, а з його голосу зникло гарчання, і той знову став нормальним.

— Точно так, — відповіла Емма. — А в чому річ?

Енджеліка похитала головою. З її підборіддя скапувала дощова вода.

— Погано.

— Прокляття! — вигукнув Рек, ударивши кулаком по повітрю. — Прокляття, я реально хотів оцю гарячу штучку до своєї ватаги.

— Про що ти кажеш? — запитала Бронвін.

— Так, що оце щойно сталось? — запитала Нур.

Френкі почала здригатися від сміху.

— Ой, у вас проблеми? — озвалася вона.

— Заткнись, — сказала їй Емма.

— Викрадення відособленого дивного є серйозним злочином, — уставив своє слово «наставник». — Дуже тяжким злочином.

— Та не викрадали мене, — заявила Нур.

— Ви нетутешні, — сказав Рек, — і ви перевозите відособленого через кордони територій. А це означає… — Він голосно зітхнув та топнув ногою. — Ненавиджу це!

Доґфейс звівся на ноги та витер руки.

— Ми маємо вас здати, — сказав він. — Інакше станемо співучасниками злочину.

— А мусимо? — запитала Енджеліка. — Вони мені дедалі більше до душі.

— Ти, певне, жартуєш! — Доґфейс став знервовано походжати туди-сюди. — Якщо ми не повідомимо, а Ліо про це дізнається? Наші життя не будуть варті нічого. Менше, ніж нічого.

— Я думала, ти не боїшся «нікого і нічого у світі». — Енджеліка знову заговорила віршами і навіть процитувала рядок із якогось поетичного твору.

Доґфейс обернувся в її бік та прокричав:

— Тільки ідіот не побоїться Ліо!

Рек на мить повернувся боком, а коли став у попередню позицію, то в руці тримав щось схоже на маленький стільниковий телефон.

— Ненавиджу таке робити. Реально ненавиджу. Я дуже хотів попрацювати з вами. Але, боюсь, я не маю вибору.

Він натис кілька кнопок на пристрої. За мить заревіла сирена. Звук лунав, здавалося, одночасно звідусіль: зі стін, зі стелі, із самого повітря. Ми з друзями поглянули одне на одного, а потім на американців. Ті поприбирали своє «озброєння» і взагалі більше не вчиняли щодо нас загрозливих дій. Вони просто здавалися розчарованими.

Емма відпустила Френкі. Дівчинка впала на підлогу.

— Де наш друг? — крикнула Емма дівчинці. — Що ти зробила з Єнохом?

Френкі швидко задріботіла до американців.

— Тепер він частина моєї колекції! — викрикнула вона, визираючи з-поміж колін Река. — І ви ніколи його не повернете!

Разом із тим, здається, ми не мали причин залишатися на місці, і нічого не змушувало нас це робити. Сирена продовжувала ревіти. Ми з друзями роззирнулися навколо.

— Думаю, нам краще піти, — сказав я.

— Цілком із тобою згодна, — підтримала мене Емма.

Емма, Нур та я стали допомагати Бронвін, котра, здавалося, була вже майже такою, як і колись, але все ще трохи одурманена. Далі ми збігли сходами зі сцени вниз і помчали вгору по проходу в напрямку запасного виходу так швидко, як тільки могли — що вдавалося нам не дуже. Ні американці, ні їхні приспішники не зробили ні найменшої спроби зупинити нас. Ми проскочили крізь двері та вирвались назовні, під небо згасаючого дня.

А там уже до нас бігли півдюжини чоловіків у костюмах епохи 1920-х років та зі старовинними автоматами (тієї ж епохи). Вони підняли їх та закричали, щоб ми зупинилися. Від бетону позаду нас бризками відрикошетили кулі.