Читаем Карта днів полностью

— Отже, у вас було прохолодне знайомство, — сказала Бронвін, здвигнувши плечима. — Зате тепер ви закохані!

Я прикинувся, що складаю свою сумку. Єнох та Мілард удали, що не почули її.

Бронвін розгубилася.

— А що я сказала?

Із ванної вийшла Емма. Її жовтувато-рудувате волосся було нетуго схоплене в кінський хвостик. На ній був легкий зелений светр, якраз під колір її очей, та темні джинси, які ну дуже їй личили та контрастували з її «рібоками». Раптовий прояв палкого бажання, котрий я відчув у той момент, був таким сильним та стійким, що мені довелося відвести погляд.

Із доволі стерпним американським акцентом вона запитала:

— Ну що, народе, готові йти в народ?

Бронвін показала великими пальцями вгору.

— Чума повна, — промовила вона з якимось різким та химерним акцентом. — Крутя-а-а-а-а-а-а-а-ак, пацани.

Почувши, як вона розмовляє, я аж зубами заскрипів.

— Краще, мабуть, притримуйся свого звичайного акценту. І без сленгу.

Вона відкопилила нижню губу та перевернула великий палець униз.

— Обломщик.

63 Джон Едґар Гувер — американський державний діяч, котрий обіймав посаду директора Федерального Бюро Розслідувань протягом майже півстоліття, із 1924 року до самої своєї смерті в 1972 році.

64 Те саме, що і двійники.

Розділ чотирнадцятий

Ми були вже коло школи якраз перед першим дзвоником. А щоб занадто фанатичний заступник директора нас не помітив, я припаркувався за кілька кварталів звідти. Коли ми підходили, я вельми уважно прислухався до свого шлунка, чи не спрацює в ньому антипорожнякова сигналізація, але нічого такого не було.

Ми приєдналися до безлічі учнів, які піднімалися парадними сходами, зайшли з ними в довгий, добре освітлений коридор, уздовж якого вишикувались класні кімнати, і в цій тисняві навіть яблуку не було де впасти. Щоб нас не розтоптали, ми притулилися до стіни та, спантеличені, стояли там, поки повз нас, наче велетенський косяк риби в океані, рухався потік підлітків.

Ми заскочили до якоїсь порожньої класної кімнати, щоб порадитись. На стіні були репродукції портретів Шекспіра та Джеймса Джойса, а столи стояли рядами. Емма виглядала трохи задумливо, і я пригадав, як вона сказала якось, що ніколи не відвідувала справжньої школи.

— За звичайних обставин я б ніколи цього не порадив, — озвався Мілард, — але я певен, що наразі нам треба розділитись. Так ми привернемо до себе менше уваги, ніж якщо будемо вештатись тут повсюди однією великою розгубленою ватагою.

— І так ми перевіримо більшу територію, — додала Емма.

— Тоді вирішено.

Я не був упевнений, чи готові вони опинитися без мене в сучасній американській середній школі, але Мілард казав правду: виходу не було, крім як ризикнути. Бронвін призначили напарницею до Єноха, і вони вдвох виявили бажання піти перевірити спортивні майданчики та інші місця під відкритим небом. Їхнім завданням було поговорити з людьми (тільки в жодному разі не химерним псевдоамериканським акцентом Бронвін) та дізнатися, що зможуть. Невидимий, Мілард не міг ні з ким розмовляти, тому він повинен був прокрастися до головного офіса.

— Якщо в них тут стався інцидент, достатньо серйозний, щоб потрапити до місцевої газети, — розмірковував він, — то, напевне, у їхніх файлах мають бути записи і про інші, менші інциденти.

— У них там може бути і дисциплінарна характеристика на ту особу, — сказала Емма.

— Або психіатрична, — додав я. — Якщо вона хоч раз пробувала розповісти правду про те, що тоді сталося, то її, як мінімум, мали б відправити до шкільної медсестри для перевірки психічного здоров’я.

— Гарна логіка, — похвалив Мілард.

Другою зведеною парою, хоча ми були і не в захваті від цього, виявились я та Емма. Я запропонував піти до шкільного кафетерію, постійного розсадника пліток, і вона погодилась.

— Народе, ви впевнені, що з вами буде все окей? — запитав я, перш ніж ми всі порозходилися. — Ви ж не забули, що про сорокові роки минулого століття розмовляти не можна, як і використовувати свої вміння?

— Так, Портмане, ми пам’ятаємо, — відповів Єнох, махнувши на мене рукою, як на набридливу муху. — Краще потурбуйся про себе.

— Усі зустрічаємось за годину перед входом до цього приміщення, — сказав я. — Як щось не так, врубаєте пожежну сигналізацію та біжите до центрального входу. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповіли всі, крім Міларда.

— Міларде? — покликала Емма. — Де ти?

Ми побачили, як самі собою зачинилися двері класної кімнати. Він уже вийшов.

***