Читаем Камінний хрест полностью

Таку внутрішню тенденцію творчої природи новеліста засвідчує вже перший його друкований твір — «Виводили з села». У критичних рецепціях на нього переважає погляд, нібито письменник порушує тему рекрутчини. Безперечно, що рекрутчина була великим соціальним лихом для галицького селянства. однак автор акцентує не на соціальних і навіть не на психологічних аспектах цього «лиха давнього і сьогочасного». У цьому легко переконатися, проаналізувавши початок новели: «Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. із-за тої голови промикалися проміні сонця» (с. 35).

Головне смислове й емоційне навантаження лежить на образі закаменілої червоної хмари, уподібненої до закервавленої голови святого. Весь сенс, власне, у цьому уподібненні, що відразу асоціюється з муками, приреченістю, розп’яттям. Воно скеровує в певне русло не лише цей, конкретний образ, а й істотно впливає на формування всієї художньої структури новели. із певним застереженням можна сказати, що воно стало тим опертям, на якому вивершується художній «храм» В. Стефаника. Надалі автор скеровує це уподібнення на героя. Не дивно, отож, що попередньо намічений образ, варіюючи і видозмінюючись у своїй плинності, повторюється ще двічі: то у вигляді «твердого і сталого» світла, що б’є, «як від червоного каменя», то, сягаючи апогею, як обстрижена голова молодого парубка, що «буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч — десь далеко на цісарську дорогу». Тобто місток прокладено, асоціативне зчеплення відбулося, причому настільки очевидне, що читачеві важко навіть зрозуміти, чи він присутній на проводах у рекрути, чи на похоронах. Тому-то мамині слова нагадують скоріше фрагменти голосінь, ніж звичайну мову: «А ти ж на кого нас покидаєш?..»; «Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану...»; «Відки тебе візирати, де тебе шукати?!»

Материнське серце, очевидно, як ніхто, передчуває біду й небезпеку, що чатують на сина, тому й оклики болю її так вражають. навіть на прикладі окремих фрагментів маминих голосінь-замовлянь можна бачити, як зростає, посилюється напруга в творі, а заодно й у внутрішній природі реципієнта, щоб сягнути особливого надчуттєвого стану. Цьому сприяє застосований новелістом принцип градації: «Миколайчику, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюют-ся,/ то вугли погниють/. Мене не застанеш уже/, і відай сам не прийдеш» (с. 36). Виділені своєрідними цезурами фрази шикуються в ряди за принципом поступового підвищення, наростання значимості. І якщо дві перші з них можна урівняти в смисловому та емоційному планах, то наступні — вивищення, рішучий крок вперед до трагічної розв’язки. А насамкінець найвищий вибух розпачу й душевної муки: «Воліла бих ті на лаву лагодити!».

Суголосне їм і батькове слово: «Синку, — питався тато, — а мені хто, небоже, кукурудзку вісапає?» Доповнюють картину скупі авторські характеристики: люди «як від умерлого — такі смутні віходили»; «Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка»; «Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист». Навіть природа співзвучна думкам і почуванням героїв. Отож «ліс переймав голос мамин, ніс його в поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде (курсив мій. — Р. П.) орати». Оте «вже не буде» не залишає ніякого сумніву щодо подальшої долі Миколая.

Означені «мовні партії» творять трагічну симфонію болю й розпуки, викликаних пануванням над людським життям могутніх невідворотних ірраціональних стихій, приреченості, фатуму. І річ, певно, не в тому, що письменник знав долю молодого хлопця, який став прототипом головного героя (двоюрідного брата Луки, який покінчив життя самогубством на військовій службі у львові), а в тому, що в основі Стефаникової художньої світобудови лежать не соціально-психологічні чинники і не сві-тоглядово-засадничі постулати реалізму.

Так само в новелі «Стратився» ніде жодним словом письменник не прохопився про похмуро-гнітючу атмосферу касар-ні. Якщо не вважати таким одиноку фразу сина із сонної візи батька: «Ой дєдю, не годен я у воську вібути» (с. 37). Ця фраза говорить водночас мало і багато, та не з’ясовує, що ж усе-таки стало причиною самогубства молодого, повного сил та енергії рекрута — нестерпна муштра, ностальгія за землею, муки сумління?.. Можемо робити собі лише припущення. Наче й безпричинно стратився Миколай. У кожному разі в творі вчинок його не мотивовано ні соціальними, ні психологічними чинниками. Зрештою, це й не суть важливе з погляду основ внутрішньої форми Стефаникових творів. Доля в його світі часто діє, про що вже згадувалося, як сліпа, свавільна і безлика сила.