Читаем Історик полностью

Ці два дні в Бачково були найдовшими днями в моєму житті. Я хотів одразу ж потрапити на свято, бажав, щоб воно відразу попалося, щоб ми простежили одне-однісіньке слово із цієї пісні — «дракон» — і дійшли до його лігвища. Але я також боявся тієї миті, яка, мені здавалося, настане неодмінно, — коли цей можливий ключ теж обернеться димом або нічого не означатиме. Хелен уже попереджала мене, що народні пісні відомі своєю ненадійністю: їхні джерела губляться в століттях, тексти можуть змінюватися й доповнюватися, а самі співаки рідко знають, звідки ці пісні й скільки їм років.

— Саме це робить їх народними піснями, — сказала вона задумливо, поправляючи комір моєї сорочки, коли ми сиділи у дворі монастиря наступного дня. Їй не властива була така ніжність, тому я знав, що вона хвилювалася. У мене пекли очі й боліла голова, коли я дивився на залиту сонцем бруківку, по якій гуляли курчата. Це було гарне місце, рідкісне й екзотичне, — тут здавалося, ніби плин життя не переривався з одинадцятого сторіччя: кури вишукували комах, кошеня качалося біля наших ніг, яскраве світло вигравало на червоно-білих каменях. Але я більше не здатен був оцінити цю красу.

Наступного ранку я прокинувся рано. Мені здалося, що я чув, як дзвонять церковні дзвони, але не міг зрозуміти, чи було це тільки уві сні 3 вікна своєї келії я, здається, розгледів чотирьох або п’ятьох ченців, які прямували до церкви. Я одягнувся (Боже, одяг увесь був брудним, але я не міг відволікатися на прання) і почав тихо спускатися сходами галереї у двір. Насправді було занадто рано, ще не світало, і місяць висів над горами. Я раптом подумав про те, щоб увійти в церкву і постояти біля відчинених дверей. Усередині горіли свічки, віск, і пахощі наче вабили до себе. Удень усередині було, яку темній печері, а цієї миті — тепло і привабливо. Я чув, як співають ченці Протяжлива сумна мелодія входила в моє серце, немов кинджал. Можливо, вони робили те саме одного похмурого ранку 1477 року, коли брати Кирил, Стефан та інші ченці покинули могили своїх закатованих на смерть друзів (у склепі?) і пішли через гори, охороняючи скарб у своєму візку. Але в якому напрямку вони пішли? Я подивився на схід, потім на захід, де дуже швидко зникав місяць, а потім на південь.

Легкий вітерець почав ворушити листя лип, і за кілька хвилин я побачив перший промінь сонця, що тягнувся здалеку до схилів і стін монастиря. Потім десь у завулках монастиря прокукурікав запізнілий півень. Це міг би бути момент надзвичайного задоволення, такого собі занурення в історію, про яке я завжди мріяв, якби в мене був інший настрій. Я повільно повернувся, бажаючи інтуїтивно визначити, у якому напрямку пішов брат Кирил. Десь там, напевно, була могила, її місцезнаходження було загублено так давно, що навіть спомин про неї зник. Вона може бути на відстані трьох днів пішки, або трьох годин, або тижня. «Трохи далі й прибули благополучно», — сказав Захарій. «Трохи» — не дуже далеко? І в який бік? Земля вже прокидалася — вкриті лісом гори із запиленими скелями, вимощений бруком двір під моїми ногами, луки й поля монастиря — але вона зберігала свою таємницю.

Десь о дев’ятій годині ранку ми виїхали на машині Ранова із братом Іваном на передньому сидінні. Ми їхали уздовж річки десять кілометрів, а потім вона ніби кудись зникла, і дорога повела через довгу висушену долину, що круто повертала навколо пагорбів. Цей пейзаж про щось нагадав мені. Я штовхнув Хелен, і вона похмуро подивилася на мене.

— Хелен, річкова долина.

Тоді її обличчя посвітлішало, і вона торкнулася плеча Ранова.

— Запитайте брата Івана, куди повернула річка. Ми перетнули її десь?

Ранов запитав у брата Івана, не обертаючись, а потім відповів нам:

— Він говорить, що річка тут висохла, зараз вона за нами, там, де ми проїхали останній міст. Це була річкова долина; але дуже давно, і зараз тут більше немає води.

Ми з Хелен мовчки перезирнулися. Поперед нас, наприкінці долини, я побачив єдину вершину, що різко піднімалася над пагорбами. Зубчаста, самотня гора, як два кутастих крила, складених разом. І біля її підніжжя, усе ще вдалечині, ми бачили бані маленької церкви. Хелен раптом міцно стиснула мою руку.

За кілька хвилин ми, орієнтуючись на знак села Димова, повернули на ґрунтову дорогу, що вела до широких пагорбів. Потім дорога звузилась, і Ранов зупинив машину навпроти церкви, хоча Димова ніде не було видно.

Церква святого мученика Петко була дуже маленькою, старою, обробленою тиньком каплицею, вона стояла на лузі, котрий, напевно, використовувався для косовиці сіна пізньої осені. Два старезних дуба давали їй тінь, а поруч був цвинтар, подібного до якого я ніколи не бачив, — селянські могили. Тут ховали з вісімнадцятого сторіччя. Ранов гордо пояснив:

— Це традиція. У нас є багато таких місць, де звичайних робітників ховають на таких цвинтарях.

Надгробні плити були з каменю або з дерева із трикутною верхівкою, біля основи багатьох стояли маленькі лампадки.