Читаем Я, Мілена полностью

Щойно вона це зрозуміла, як відразу опинилась на чорних сходах: тепер гігантський багатоповерховий стравохід телефабрики вивергав її з себе легко, без жодного спротиву. А може, так і краще, важко ворухнулася сонна-пресонна думка (на сходах Мілені чомусь страшенно захотілося спати), - може, так і треба, адже та, друга Мілена (от вона вже й згоджувалась її признати - вперше назвавши своїм власним ім'ям) - та друга пішла так далеко, як сама вона, без неї, зроду б, мабуть, не наважилась - ні, таки й не наважилась би (думку перебив до сліз широкий, вимучений позіх), - нічим не гребуючи, так, а значить, взяла на себе всю брудну сторону справи (і обняло відпружливим теплом, і заколихало: хай, хай хтось дбайливий і дужий усе за мене зробить, а я потім… потім… потім…), - взяла, і тепер, бач, повною тут королевою, не вічною відмінницею, як дехто, - це вона вже собі ніжно-буркотливим чоловіковим тоном докорила - і розпливлася в усмішці, аж трохи прокліпнувшись із необорної, мертвецької втоми: спати, спати, уткнутися в лапчика, в широкі, ледь опушені (дуже шляхетно) груди, однією засинаючою рукою відчуваючи їхній лоскотний заріст, а другою обнявши тепло-тепло набубнявілого хвостика, лапчик обтулить рукою, мм-м, сонечко, кицюнчик золотий, торкнеться заспокійливо губами, останній насонний цьом, «Я тебе люблю», - скаже йому, вже з того берега сну, вона, Мілена, - і ну їх усіх к чорту, з їхніми іграми. З їхніми програмами. З усіма самашедчими бабами.

І з тим ото Мілена й доволіклася додому.

А вдома було темно - тільки крізь нові, тепер вітражні двері спальні цідився до передпокою низький, синцювато-попілавий посвіт, і Мілена, мигцем здивувавшись із нових дверей (коли ж це любий устиг?) і взагалі з того невловно-бентежного відчуття незнайомости, яке дає власна оселя по довгій відсутности (скільки ж це часу минуло?), сягнула на звичне місце за ручкою, ще раз здивувалась, уже самою шкірою долоні, наткнувшись на неї з іншого боку, пошкроботалася й таки увійшла.

І побачила.

Тобто, почула.

Тобто, одночасно і побачила, й почула:

Мілена (з екрана, і далі в багряному, і ноги так само - переможним «V»): Давай! давай! давай!…

Чоловік(на ліжку): Зараз, Мілюнчику, зараз, кохана, зараз…

Мілена (з порога): Ні! Геть! Ти що!… Ти мій! Він мій! (Далі нерозбірливо).

Мілена (з екрана): Ну дивись! дивись! дивись! Ууу, кайф який! Бачиш? бачиш? А тепер ти мені зроби, підійди і зроби, язиком, чула? Язиком, вони всі мені так роблять, всі ті баби, і всі од того конають, прямо в кадрі, найбільш рейтинґова програма, два мільйони листів щомісяця, давай! давай! давай! Язиком, сказала, язиком, з тебе й так більш ніякого толку, давай! давай! давай!

Мілена (з порога - підходить, бере пульт і вимикає телевізор).

Чоловік(оскаженіло): Що? Хто? Ти хто така?

Мілєна: Я - Мілена. Твоя дружина.

Чоловік: Пашла на хєр! (Вириває пульт і вмикає телевізор).

Мілена (з екрана, сидячи в студії, в високо вознесеному на подіум кріслі): Кохані мої! Найдорожчі, найсолодші мої глядачі, а понадто ж глядачки, браття мої й сестри, се знов я звертаюсь до вас - я, Мілена! Я - та, що приходить у кожен дім, аби нагадати, що немає такої земної жури, яку б не змагала велика сила нашого єднання! Я з вами, сестри мої, всі, хто чується в цей вечір самотньою й покинутою," ошуканою й покривдженою, - прийдіть до мене, і вдовольню вас! Я дам вам вкусити тіла свого і крови своєї, солодкого тіла свого, а крови ще солодшої, і велика втіха сповнить ваші серця, і кривдники ваші відомщені будуть, скреготатимуть зубами й гризтимуть землю од безсилої злоби, бо не зазнати їм повік нашої з вами, о сестри, втіхи! Ось вона, моя люба сестра, що сьогодні буде в студії зі мною і з вами, ось вона вже йде, гряди, голубице (заграв церковний гімн), гряди, солодка моя, тіло моє вже чекає на тебе, вже кохає тебе, як ніхто-не-кохав-через-тисячі-літ, о гряди!