Читаем Дух Росії полностью

Отож бачимо, що навіть у цій великій кампанії Захід побоювався взятися за ту зброю, яку Москва постійно використовувала проти нього – давніше як агітацію проти козацької старшини в Україні, проти дворянства в Польщі, проти турецьких "беїв" на Балканах і сьогодні скрізь проти "буржуазії" та "фашистів". Проте головне полягало в тому, що Захід залишив поза увагою національний момент, набагато більше диференційований національний склад величезної російської імперії, національні лінії поділу, в які можна було б найлегше увігнати клин задля її розколу. Так це було тоді, точно так само це відбувається тепер. Немає жодних стратегічних причин, у невдачі походів на Росію винна тільки політика.

У Кримській війні (після російської експропріації Румунії. – Д. Д.) європейську політику очолювали – на щастя Європи і людства – далекоглядні державні діячі. Велика Британія разом із Туреччиною, з Францією Наполеона ІІІ і Сардинією організувала антиросійську коаліцію. Ця коаліція прогнала росіян із Румунії і загалом із Балкан, розбила армії царя в Криму, завоювала Севастополь, потопила російський флот і довела до смерті Миколу І, а, крім того, змусила нового царя просити миру на ганебних для нього умовах: Росії заборонялося володіти воєнним флотом і укріпленнями в районі Чорного моря. Отож там, де політика перебувала на належній висоті свого завдання, успішними були й спроби придушення Росії. Щоправда, це був лишень напівуспіх, проте знову ж таки його спричинила політика. Західні союзники безперервно квапили Австро-Угорщину до вступу до їхньої коаліції. Тоді Габсбурзька монархія була – ще перед тим, як Прусія звершила об'єднання Німеччини, – найсильнішою воєнною державою в Європі (за винятком Франції. – Д. Д.). Її участь у війні могла б завдати Росії значного клопоту і похитнути її імперське становище цілком в інший спосіб.

Проте Австрія залишилася нейтральною, обмежившись збройною демонстрацією на кордоні. Лише через 22 роки після укладення Парижем мирного договору, що поклав край Кримській війні, московітський ведмідь, використовуючи роздроблення Франції в 1870-71 рр., знову вдерся на Балкани. Армії царя, готові до вступу, в 1878 році вже майже стояли перед ворітьми Константинополя. Енергійний натиск Великої Британії і концентрація британського воєнного флоту в Дарданеллах змусили царя відступити і полишити не тільки Константинополь, а й незабаром після цього фактично цілі Балкани.

Тільки завдяки прихильності Заходу в 1905 році під час російсько-японської війни російська поразка не перетворилася на катастрофу. Тоді Росія зважилася на укладення мирного договору не стільки під враженням від завданих їй японцями поразок, скільки з огляду на небезпеку революції, що насувалася й справді спалахнула восени 1905 року. Ця революція не була дрібницею, і її тільки великими зусиллями царату вдалося подолати та перевести в річище легальної парламентської опозиції. Якщо б тоді Росію, переможену на Сході, паралізовану всередині революцією, з боку Німеччини й Австро-Угорщини зробити об'єктом атаки з Заходу, то безперечно, що імперія розкололася б. Хтозна, чи держави західної Європи тоді поспішили б на допомогу Росії, що була майже вщент розбита на Далекому Сході, коли б вона, перебуваючи в розпалі внутрішньої революції, ще й від свіжих сил нових противників зазнавала поразок на своїх західних кордонах; а надання допомоги з боку Америки в 1905 році не було можливим ані стратегічно, ані психологічно. Проте нічого з цього Німеччина не вчинила, навпаки, імператор Вільгельм ІІ запевнив царя в своєму дружньому ставленні. За цей нейтралітет своїм західним сусідам Росія віддячила вторгненням у 1914 році.

Якщо ми займемося подіями сучасності, то побачимо, що уроки історії залишилися марними. Союзники виграли війну проти Німеччини, проте втратили мир. Те, що тепер Росія загрожує цілому світові, відбувається не внаслідок її військової сили, а завдяки дружній до росіян політиці Заходу. Підґрунтя її сили ховається в тому, що Захід їй – без потреби – всупереч згоди з національним Китаєм передав Маньчжурію, що він – згідно з бажанням Сталіна та Рузвельта – не розпочав наступ на Балканах, що залишив росіянам напризволяще Чехословаччину, яку він сам міг зберегти, що по той бік Ельби віддав Москві Балкани і Німеччину, до чого не було жодної причини. Захід сам зруйнував усі бар'єри, що стояли на заваді російській експансії в Європу та на Далекий Схід, не бажаючи замінити їх своїми власними бар'єрами. Захід категорично не погоджується бачити у величезній російській імперії склеювання докупи різних націй і санкціонувати програму її поділу. Він відмовляється використати єдину ефективну зброю для роздроблення великої імперії і приборкання її імперіалізму. Отож і не дивно, що Росія безперервно посилюється і збільшується. Уявна безперспективність нападу Заходу чи Сходу на Росію не має з цим нічого спільного, як і імперська велика площа. Причина російської небезпеки, що хапає все навколо руками, полягає в інертності західного політичного мислення!