Читаем Декамерон полностью

– Та де там уздрівається, - каже Пірр, - я ж не сплю, та й ви, пане, не спите, а так увихаєтесь, що якби ся груша так трусилась, то на ній жодної грушки не зосталося б.

Тоді жінка й каже:

– Що за чудасія? А може, йому й справді те ввижається, про що він ото говорить? Щоб я була здорова, то, їй-богу, вилізла б сама на дерево та подивилась на ту дивовижу.

А Пірр сидить на груші та все ті дурниці провадить. Тоді Нікострат йому й каже:

– Ну, злізай уже. Той ізліз.

– Розказуй, що ти там бачив, - господар йому.

– Та що ж, пане, - одвітує Пірр, - хоч ви й думаєте, що я божевільний чи сновида, а бачив я, що ви, шанувавши слухи ваші, на панію злізли; а як я вже додолу злазив, то дивлюсь - ви повставали і посідали рядком.

– Ти, мабуть, і справді з глузду з'їхав, - одказав йому Нікострат, - бо відколи ти поліз на дерево, ми з місця не вставали; як сиділи, так і сидимо.

– Ви собі своє кажіть, пане, - промовив Пірр, - а я добре бачив, що ви таки теє…

Нікострат дивувався чимраз дужче і сказав нарешті:

– Ану ж, подивлюся сам, чи не зачарована часом ся груша, що тому, хто на неї злізе, всякі дива увижаються?

Та й поліз на грушу, а Лідія тоді давай із Пірром навсправжки жартувати. Як побачив те Нікострат, то закричав ізразу:

– Ах ти, невірнице, що ти коїш? А ти, Пірре! Я ж так на тебе у всьому впевнявся!

Сеє сказавши, ну злізати з груші. А вони, як побачили, то сказали:

– Та ми ж сидимо на місці!

І справді, посідали, так як і перше. Зліз Нікострат, дивиться - сидять вони, як сиділи, проте не перестав їх лаяти.

– Пане, - каже тоді йому Пірр, - тепер я й сам добре бачу, що то все мені ввижалось, коли я на груші сидів, а ви казали, що то мені верзеться; не по чім же я се і взнав, як по тому, що вам отеє тепер уздрілося. А що я кажу правду, ви й самі легко можете зміркувати: ну, навіщо б ото вашій панії, чесній і розумній жінці, якби вона захотіла вас знеславити, - навіщо, кажу, їй робити се при ваших очах? Про себе я вже мовчу, бо радше дався б четвертувати, аніж про таке подумати, а не то що творити у вашій присутності. Отож, мабуть, ся груша таку ману на очі пускає, що зроду б я нікому не повірив, ніби ви не жирували отут із панею вочевидь-ки, якби не почув од вас, що і вам здалося, ніби я таке витворяв, а воно мені й не снилось, не то що!

А Лідія й собі встала і сказала з серцем:

– А нехай тобі все зле-лихе, коли ти вважаєш, що я така дурна, що стала б творити при твоїх очах такі капості, в яких ти мене винуватиш! Будь певен, що, якби мені того захотілось, то я не йшла б у садок, а зуміла б у домі знайти затишний куточок, так, що ти зроду про те не догадався б!

Нікостратові здалося, що й жінка, й слуга правду кажуть обоє, - чого їм, мовляв, робити отаке в нього перед очима, - і годі вже бурчати та докоряти; дивувався тільки, що воно за мара того облуджує, хто на дерево злазив. Але жінка не могла вгамуватись, що чоловік, бач, на неї таке подумав, і сказала:

– Не діжде ж ся груша більше нікого морочити, не введе вже ні мене в неславу, ані кого іншого, - не я буду! Збігай, Пірре, боржій по сокиру та зрубай се кляте дерево, оддяч і за мене, й за себе, хоч краще було б пустити ту сокиру на Ніко-стратову голову, бо він іздуру так засліпився, що повірив тій мані, яка його очам увижалась, а мав би й на хвильку такої думки не припускати!

Пірр сходив не гаючись по сокиру і зрубав ту грушу; як побачила Лідія, що дерево впало, вона сказала Нікостратові:

– Ну от, як упав сей ворог моєї честі, то й гнів мій минувся.

Сеє сказавши, ласкаво простила чоловікові, що дуже її перепрошував, тільки веліла йому ніколи більше не мати призри на ту, що любить його, мовляв, як свою душу. Так бідний обдурений чоловік повернувся з нею і з її коханцем до палацу, де вони згодом не раз веселились і втішались навзаєм, чого дай Боже і нам.

ОПОВІДКА ДЕСЯТА

Зосталось уже розповідати одному тільки королю; побачивши, що дами заспокоїлись (вони бідкались, бач, що грушу безневинно зрубано), він почав такими словами: