— Знали. У нас досьє на вас від сімдесятих років. Ви емоційно залежний, фінансовий стан не такий як треба, самовдоволення чергується з ненавистю до себе, швидко повірили, що ваш більш успішний друг уважав вас кращим за себе письменником. Досконале поєднання его й жадоби. І, як я сказав, ви подавали великі надії. Ми всі погодилися, що ви маєте до нас приєднатися, і готові були витратити на вашу рекламу чималі гроші, коли раптом сорок відсотків наших підпільних організацій, включаючи всі, що розташовані в Злабії, прикрили через скорочення бюджету. Уявляєте? Тридцять три роки роботи — і все собаці під хвіст за одну ніч.— Пол сумно похитав головою.— Політика.

— А як у цю схему вписується «Кривава ніч»?

— Тітиїч почув про скорочення. Ми вважаємо, що від Сейворі. Тож він заметушився і зробив так, що Сейворі передав вам сфабрикований шифр...

— «Кривава ніч».

— Так. Сайонара, Драгомир Жульк.

— Виправ мене, якщо я помиляюсь,— сказав Пфефферкорн.— Тітиїч змусив Сейворі змусити мене змусити мого видавця змусити ваших людей виконати за нього брудну роботу.

— І за це має отримати медаль за креативність. Ми не спілкуємося з нашими оперативниками безпосередньо. Вони чекають на сигнал. Вони аж ніяк не змогли б відрізнити справжній шифр від фальсифікованого. Це робота справжнього майстра. Тепер, коли Жулька не стало, за кермом нікого не лишилося. За контроль боротимуться принаймні дюжина фракцій: Партія, звісно, але крім неї ще й анархо-зелені, троцькісти, чомскіти, нігіло-пацифісти, інші відкриті угруповання. Така собі куча мала. Все, що залишається Східній Злабії,— дочекатися слушного моменту і, танцюючи, перетнути кордон.

Пфефферкорн потер скроні.

— Хто ж викрав Карлотту?

— Двадцятишеститравневики. Контр-контрреволюціонери Західної Злабії. Третє покоління прихильників «жорстокої» лінії, що виросло за часів перестройки на стабільній дієті з дезінформації, і вони впевнені, що є останніми великими комуністами, ще й дуже незадоволені тим, що вважають, пасивністю Жулька, хоча іронія полягає в тому, що їх створив у першу чергу механізм пропаганди. Вони побачили, що Тітиїч убирається в силу, тож потрібно готуватися до бійки. Зброї їм не вистачає. Тож саме цього вони і просять.

Пфефферкорн задумався.

— Інструмент.

Пол кивнув.

— З великої літери «І». Програма для шифрування. Вводиш програмний код і отримуєш трилер-блокбастер з повідомленням. Ми вважаємо, що викрадачі прийшли до будинку саме за нею. Не знайшли, звісно, бо ми її ліквідували після смерті Вілла. Тож викрадачі змінили свої плани і замість цього забрали Карлотту.

Пфефферкорн раптом зрозумів, що вона лишилася вдома, бо це він наполіг. Якби він дозволив їй прийти на його зустріч, як вона і хотіла, зараз вона була б у безпеці.

— Потрібно її повернути,— сказав Пол.— Вона занадто цінна для нас, щоб лишати її в чужих руках.

Пфефферкорна така заява стурбувала.

— Вона теж агент, чи не так?

— Один з найкращих. Співавтор першої шифрувальної програми.

— Отже, ви збираєтесь передати їм «Інструмент».

— У жодному разі. Жартуєте? Це дозволить їм згенерувати безліч зашифрованих блокбастерів. Надасть доступ до нашого прихованого арсеналу в усьому світі.— Пол помовчав.— Включаючи ядерну зброю.

— Господи...

— Ми скористаємося підробленою версією. Вона видаватиме схожі на справжні романи, але коди будуть абракадаброю. Питання в тому, як їм підсунути цю версію.

Запанувала тиша.

— Навіщо вам потрібен я? — запитав Пфефферкорн.

— Я сподівався, ви якось проясните ситуацію,— зізнався Пол.

Пфефферкорн похитав головою.

— Неправильно все це,— сказав Пол.— Ви недосвідчений агент.

— Так.

— Я б надіслав ударний загін.

— Я б теж був не проти, якби ви його надіслали.

Знову тиша.

— Буде нелегко,— сказав Пол.

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Ви ще можете вийти з гри.

Пфефферкорн глянув на нього.

— А що трапиться з Карлоттою?

Пол не відповів.

Тиша.

Пфефферкорн заплющив очі. Побачив, як вона захищається. Побачив, як її побили і кинули до в’язниці. Побачив, як її змусили сказати ті слова. Побачив, як вона благає його приїхати самому. Побачив, що вона має потребу, і ця потреба — він.

Він розплющив очі.

— Коли починаємо? — запитав він.

Глава шістдесят п’ята