Він зігнув одну руку, і діва Марія на ній безсоромно затремтіла. По западині під горлом тягнулася фраза, вибита готичними літерами.

 [3]

— Чуваче,— сказав бандит,— побачив щось? Пфефферкорн відвів очі.

— Ні.

Їдальня дзеленьчала і гуділа.

— Знаєш, що це означає? — запитав бандит. Пфефферкорн кивнув.

— От і добре,— підвівся бандит.— Їж собі.

Глава п’ятдесят шоста

 фефферкорне. Деречо. На вихід.

— Піднімайся і сяй, чуваче.

Пфефферкорн заворушився. Почувався він жахливо. Майже усю ніч не спав. Інші в’язні майже не переставали кричати і тупотіти, та й він надто нервував, уявляючи Карлотту в різних небезпечних ситуаціях. Задрімав майже перед світанком. Тьмяне світло підказувало, що було то не так уже й давно.

— Рухайтеся.

Пфефферкорн і його співкамерник вийшли в коридор, повернулися обличчям до стіни. Охоронці поплескали їх зверху донизу і повели до ліфту.

— Не розмовляти,— сказав охоронець, хоча ніхто і слова не вимовив.

На них чекав фургон, щоб відвезти до центрального суду. Наручниками їх пристебнули до сидінь. Фургон завівся і поповз до воріт. Водій показав значок. Піднявся шлагбаум. Вони виїхали на центральні вулиці Лос-Анджелеса.

Пфефферкорн так зосередився на своїх переживаннях, що одразу й не помітив, як вони виїхали на трасу. А коли помітив, не так уже й володів собою, щоб здивуватися. Лише тоді, коли вони почали підніматися вгору, він зрозумів, що фургон уже давним-давно мав під’їхати до суду, і знову почав нервувати. Не можна було визначити, де вони, бо вікна фургона були затемнені, а через ґрати, що відділяли їх від водія, майже нічого не було видно. Він поглянув на свого співкамерника. Той, здавалося, абсолютно не хвилювався. Пфефферкорнові це не сподобалося.

— Ми скоро доїдемо? — гукнув він.

Ніхто не відповів.

Дорога стала вибоїстою. Пфефферкорн кинув погляд на наручники свого співкамерника. Розсудив, що б не відбувалося із ним, із його співкамерником відбуватиметься те ж саме. Ця думка мала б принести полегшення. Не вийшло.

Фургон зупинився. Водій вийшов і відчинив задні двері. Від сліпучого сонячного світла Пфефферкорн примружився. Те, що він побачив, не вкладалося в логічну схему. Замість того щоб припаркуватися на вулиці міста, вони зупинилися на сухому пагорбі обабіч ґрунтової дороги.

— Де ми? — запитав він.

Водій не відповів. Як виявилося, за кермом була жінка, і вона розстебнула наручники співкамерника Пфефферкорна. Хоча Пфефферкорн і досі мружився від світла, йому здалося, що обличчя у неї знайоме.

— Розслабся,— сказав співкамерник, розтираючи зап’ястки.

Акценту у нього більше не було. Він вийшов із фургона. Двері зачинилися. Пфефферкорн почув, як вони розмовляють. Бандит скаржився, що у нього все тіло свербить. Жінка-водій щось пробурмотіла у відповідь, і вони розсміялися. Пфефферкорн гукнув по допомогу, але голос не вирвався за межі фургона. Він безпорадно смикнув прикутою рукою.

— Обережно, не пораньтеся,— сказала водій, відчиняючи двері. За нею стояв бандит і стискав у руках щось гостре і блискуче.

Пфефферкорн із жахом відсахнувся.

— Розслабтеся,— сказав бандит.

Тюремної роби на ньому вже не було, і зовнішність його одразу ж змінилася. Уніформа водія теж зникла. Вони були такі молоді та сяючі, що запросто могли б бути його студентами. І тоді Пфефферкорн зрозумів: вони були його студентами. Молодий чоловік — Бенджамін, автор претензійного оповідання про старіння. Пфефферкорн не пригадував, щоб у нього було стільки тату. Але ж не пригадував він і того, що хлопець міг бути членом якоїсь банди. Може, не варто довіряти пам’яті? Водієм була Гретхен, з роботів. Вона взяла у Бенджаміна шприц, і той хруснув пальцями, готовий приступити до справи.

Пфефферкорн утиснувся в немилосердну стіну.

— Ні!

Бенджамін скрутив його і заломив руки. Пфефферкорн опирався, але шансів у нього не було.

— У мене родина,— сказав Пфефферкорн.

— Уже немає,— відповіла Гретхен.

Голка увійшла в стегно.

Глава п’ятдесят сьома

ін перебував у кімнаті мотелю. Зрозумів це, щойно розплющив очі, навіть іще не ворухнувшись. Затхле повітря, біла стеля, сірий світильник на ній — доказів достатньо. Він піднявся на ліктях. Як на номер у мотелі, ця кімната була посередньою. Телевізор намертво і криво прикручений до комода. Потертий килим. Покривало на ліжку з грубої синтетичної тканини з рожевими квітами гібіскуса завбільшки з колесо. Одягу на ньому не було. Від думки про те, що тканина торкається шкіри, він здригнувся. Підхопився на ноги, але хвиля нудоти змусила його зігнутися. Він ледь дійшов до стіни й обперся на неї, глибоко подихав, доки не зміг стояти без допомоги.