Читаем Bereg_Chekan полностью

Зроблено ще одну зовсім «маленьку'» зміну, всього лише одного слова, в якому міститься авторська пуанта. Симоненко закінчує вірш такими рядками:

щоб поменше та кого щастя

на радянській землі було.

Редактори змінили ці рядки так:

щоб поменше важкого щастя на радянській землі було.

Кажучи «такого», Симоненко виступає обличителсм самої системи, яка «таким» щастям обдаровує громадян, а після підчищення він виглядає вірним совєтчиком, обмежуючись лише усуванням огріхів, які зовсім не заперечують досконалости т. зв. «соціялістичного суспільства».

«Од и н о к а м а т і р>. Твір дещо завуальований двозначністю: він безумовно сприймається як обвинувачення совєтчини з її терором і розстрілами. Одначе, якби авторові закинули таке, він міг би виправдуватися тим, що мав на увазі кого іншого, наприклад, недавніх окупантів України — німців (між іншим, аналогічна двозначність є йу вірші «Де зараз ви, кати мого народу», див. с. 80). Цс й дало підстави редакторам надрукувати обидва ці вірші. Але якщо останній опубліковано без змін, «Одинока матір» зазнала змін. Дві з них не істотні, і ми нотуємо їх тільки на тс, щоб звернути увагу на перекручення тексту. 20—21 рядки оригіналу звучать таю

Хоч наречений твій Ще й не з у с т р і в тебе.

У редакції збірки «Земне тяжіння» відповідно —

Ще й не знайшов тебе.

27 рядок, на відміну від оригіналу («Безглуздо реготали солов’ї»), у збірці подано в такій редакції: «Скажено глузували солов’ї».

Натомість уже істотну поправку зроблено в останньому рядку. Вірш закінчується рядками:

І подвиг твій, ,

Обпечений ганьбою,

Благословив р о з с'т р і л я н и й народ.

Редактори в останньому рядку викинули слово «розстріляний», від чого він відразу в тратив політичне звучання.

«Може, так і треба и е од м і н н о». У збірці «Земне тяжіння» ця поезія надрукована без цілої першої строфи. Чи тачеві відразу впадає в око, що твір починається з середини, чого не можна було замаскувати. Причина усунення першої строфи ясна. Словами —

Може, так і треба неодмінно,

Як робить давно вже звикли ми:

Падати слухняно на коліна Перед геніальними людьми —

поет зовсім точно конкретизує, що так «звикли ми», тобто йшлося йому про схиляння перед Марксом, Ленімом, Сталіїюм. При викиненні цієї строфи конкретизація втрачається і мова переходить нібито на схиляння перед геніями взагалі.

«З а д и в л я ю с ь у т в о ї зіниці*. Ця поезія, що в творчості Симо-ненка має бути поставлена, мабуть, на першому місці, бо в ній висловлене кредо поета, потерпіла від цензорів найбільше. Передусім з вісьмох строф у збірці надруковаїю тільки оці чо тири (1, 2,4 і 8):

Задивляюсь у твої зіниці,

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Ьуду, мамо, горда і вродлива,

З тебе д и в у в а т и с я повік.

Оді йдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самот і.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє червоне знамено.

Підкреслено зміни, пороблені в цих чотирьох строфах. Останній рядок другої (за цим порядком) строфи в оригіналі звучить (як у нас, див. с. 153) «З тебе чудувати ся повік*. У третій строфі в останньому рядку «на самоті» просто технічна помилка (прислівник— н а-с а м о т і). Але останній рядок четвертої строфи, в якому замість «І Іа твоє священне знамено* сказано «На твоє червоне знамено», — це безсоромна фальшивка, яка коментарів не погребує. Якщо тепер читач порівняє ці чотири строфи з повним текстом, як надруковано в нас, у вісьмох строфах, він без 'груду побачить, чому ці строфи викинуто. Немислениим здавалося б їм саме «зухвальство» поета, який жадає, щоб «мовчали Америки й Росії», коли він говорить з Україною.

«Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок». Це єдина

з поезій у цьому розділі, що пі в одну з перших збірок не увійшла. Вона була друкована в журналі «Зміна» (ч. 8, 1964). Надрукована щойно у збірці «Поезії* (1966). Супроти тексі у нашого оригіналу публікований

відрізняється тим, що в ньому викинеш ціла третя строфа:

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,

За шмат ції землі мені б усе дали...

До того ж і стерня ніколи ніг не коле Тим, хто взува холуйські постоли.

Туї; видима річ, пост засуджує національне зрадництво і запроданство. І «холуйських постолів» цензори пе могли витримати, мусіли їх викинул и.