Читаем 11/22/63 полностью

Наблизившись до Деррійського драйв-іна, я завернув на гравійну алею, що вела до ветхої будочки каси. Обабіч алеї вишикувались декоративні сосонки. Я зупинився під їх прикриттям, вимкнув двигун і хотів вилізти з машини. Не зміг. Дверцята не відкривалися. Кілька разів я штовхав їх плечем, а вони ніяк, і лише потім я зауважив, що опущена засувка, хоча це відбувалося задовго до ери автомобілів з автоматичним замиканням дверей, а сам я їх точно не замикав. Я потягнув засувку. Вона не подалася. Я її хитав. Вона не бажала йти вгору. Я покрутив важіль відкривання вікна, вихилився і якось спромігся встромити ключ у щілину замка, розташовану під хромованим ґудзем для великого пальця на дверній ручці. Цього разу засувка підскочила. Я виліз, а потім простягнув руку по сувенірну подушку.

«Опір є пропорційним тим змінам, що за кожною конкретною дією мусять відбутися в майбутньому», — прорікав я Елу з найкращою з усіх, які лишень тільки мав, педагогічно-менторською інтонацією, і так воно й є. Але я тоді жодного уявлення не мав, чого це коштує особистості. Натомість тепер мав.

Я повільно вирушив по дорозі № 7, комір піднято проти дощу, капелюх натягнуто низько, на самісінькі вуха. Коли над’їжджали машини — вони траплялись нечасто, — я зникав за деревами, що росли вздовж мого краю дороги. Пригадується, ніби я пару разів брався руками за скроні, щоб упевнитися, що голова в мене не пухне. Відчуття в ній було саме таке.

Нарешті дерева залишились позаду. Натомість з’явилася кам’яна стіна. Поза цією огорожею лежали акуратно доглянуті, хвилясті пагорби, поцятковані обелісками й монументами. Я прийшов до цвинтаря Лонгв’ю. Я зійшов на пагорб, і ось вона там, ятка з квітами по той бік дороги. Закрита віконницями, темна. По вікендах зазвичай багато людей приїздять відвідати своїх померлих, але в таку погоду, як зараз, не може бути жвавого бізнесу, отже, я припустив, що літня леді, котра займається яткою, дозволила собі трохи довше поспати. Хоча пізніше вона відкриється, я вже це бачив на власні очі.

Я виліз на стіну, очікуючи, що вона піді мною завалиться, але та встояла. І щойно я опинився власне на Лонгв’ю, трапилось чудо: почав стишатися біль у голові. Я сів на чийсь намогильний камінь під похиленим в’язом, заплющив очі і прислухався до рівня болю. Те, що було верещало на позначці 10 — можливо, навіть підкручувалося до 11, як на підсилювачах у «Spinal Tap», — знизилося до позначки 8[280].

— Здається, я прорвався, Еле, — промовив я. — Гадаю, я таки втрапив у потойбіччя.

Проте рухався я обережно, готовий до нових трюків — падаючих дерев, лютих грабіжників могил, можливо, навіть до палаючого метеора. Нічого такого не трапилось. Коли я досяг подвійної могили з написами АЛТЕА ПІРС ДАННІНГ та ДЖЕЙМС АЛЛЕН ДАННІНГ, рівень болю в моїй голові опустився до рисочки 5.

Я роззирнувся на місці й побачив усипальню з викарбуваним на рожевому граніті знайомим іменем: ТРЕКЕР. Я підійшов і взявся за хвіртку. У 2011-му вона виявилась би замкнутою, але ж зараз був 1958 рік і хвіртка легко відчинилась… хоча й з пронизливим плачем заіржавілих завіс, немов у якомусь фільмі жахів.

Я увійшов за огорожу, прориваючись ступнями крізь замети старого крихкого листя. Перед фасадом усипальні стояла кам’яна лава для благочестивих дум; а по боках містилися камери схову решток Трекерів, що сягали 1831 року. Згідно з мідною табличкою на найдавнішій крипті, там лежали кістки мосьє Жана-Поля Треше.

Я заплющив очі.

Ліг на медитаційну лаву і задрімав.

Заснув.

Коли я прокинувся, було вже близько полудня. Я підійшов до хвіртки усипальні Трекерів, щоб чекати там на Даннінга… точно, як Освальд за п’ять років відтепер, безсумнівно чекатиме на автомобільний кортеж Кеннеді в своєму стрілецькому сховку на шостому поверсі Техаського сховища шкільних підручників.

Біль у голові зовсім ущух.

11

«Понтіак» Даннінга з’явився майже в той самий час, як Ред Шейндінст забезпечив «Відчайдухам Мілвокі» переможну пробіжку[281]. Даннінг припаркувався на найближчій бічній алеї, виліз, підняв комір, а потім, обернувшись назад до машини, нагнувся по кошики з квітами. З кошиком у кожній руці він спустився пагорбом до могил своїх батьків.

Тепер, коли настав час, я почувався цілком у порядку. Я прорвався по інший бік того, чим воно там не було, що намагалося мене спинити. Сувенірна подушечка ховалася в мене під плащем. З моєю рукою всередині неї. Мокра трава приглушувала мої кроки. Жодне сонце не відкидало з мене тіні. Він не підозрював, що я за спиною в нього, поки я не промовив його імені. Лиш тоді він обернувся.

— Коли я відвідую тут рідних, я не потребую компанії, — промовив він. — Хто ви збіса такий, до речі? І що це таке? — Він дивився на подушечку, яку я вже дістав. Вона сиділа на мені, мов рукавичка.

Я попустився лише до відповіді на перше запитання:

— Моє ім’я Джейк Еппінг. Я прийшов сюди, щоб про дещо спитати у вас.

— То питайте і залиште мене самого.

З крисів його капелюха капотів дощ. З мого теж.