Читаем 11/22/63 полностью

Я підібрав сувенірну подушечку і, тремтливо шкутильгаючи, подолав решту сходів донизу. Я вийшов у хмарний день, що здався мені полуднем у Сахарі. Помацав ключі. Їх не виявилося. У правій передній кишені штанів, де їм належало лежати, знайшлася значного розміру діра. Минулого вечора її там не було, я майже не мав щодо цього сумніву. Роблячи маленькі, непевні кроки, я розвернувся назад. Ключі лежали на ґанку серед калюжки розсипаних монет. Нагинався я, кривлячись від ваги свинцевої кулі, що перекочувалася в моїй голові. Підібрав ключі і якось добрів до «Санлайнера». А коли спробував ввімкнути запалювання, мій до того безвідмовний «Форд» відмовився заводитись. Тільки соленоїд клацнув. І все.

До такого варіанта я був заздалегідь приготувався; до чого я не був готовий, так це тягти назад угору сходами свою затруєну голову. Ніколи в житті мені так гостро не сумувалося за моєю «Нокією». З нею я міг би зателефонувати, на вилазячи з-за керма, а потім тихо сидіти з заплющеними очима, чекати, поки під’їде Ренді Бейкер.

Сяк-так я видерся назад сходами, повз зламані перила й стінний канделябр, що звисав проти вирваного тиньку, мов мертва голова на зламаній шиї. На автостанції ніхто не відповідав — ще було рано, а до того ж неділя, — тому я набрав домашній номер Бейкера.

«Можливо, він мертвий, — думав я. — Інфаркт вразив серед ночі. Вбитий опірним минулим за співучасті непідсудного Джейка Еппінга».

Мій механік не був мертвим. Він відповів на другий гудок, заспаним голосом, а коли я повідомив йому, що в мене не заводиться машина, поставив мені цілком логічне запитання: «Звідки ви могли знати про це ще вчора?»

— Я добрий провидець, — сказав я. — Приїздіть сюди якомога швидше, гаразд? Вас чекає ще одна двадцятка, якщо змусите цю штуку працювати.

9

Коли він поставив на місце кабель акумулятора, який таємничим чином відпав уночі (можливо, в ту саму мить, що й діра у мене з’явилася в кишені штанів), а «Санлайнер» все одно не завівся, Бейкер перевірив контакти і знайшов їх буквально роз’їденими. У його великому зеленому ящику малися запасні, тож, коли вони встали на місце, моя колісниця з гарчанням ожила.

— Мабуть, це не моє діло, але єдине місце, куди вам варто було б поспішати, це назад до ліжка. Або до лікаря. Ви блідий, мов той привид.

— Це просто мігрень. Скоро все буде нормально. Давайте подивимося в багажнику. Я хочу перевірити запаску.

Ми перевірили. Запасне колесо спущене.

Я їхав услід за ним до «Тексако» вже крізь іще нещільну, але вперту мжичку. Зустрічні машини світили фарами, і навіть з моїми сонячними окулярами кожна їх пара, здавалося, просвердлює діри у мене в мозку. Бейкер відімкнув ремонтну секцію і спробував накачати мою запаску. Дарма. Колесо шипіло, випускаючи повітря крізь не менш як півдюжини таких крихітних тріщинок, що були ледь не як пори на людській шкірі.

— Ого, — здивувався він. — Ніколи такого не бачив. Мабуть, балон дефектний.

— Змонтуйте новий на диск, — сказав я.

Поки він цим займався, я обійшов станцію і став позаду неї. Нестерпним був звук компресора. Там я сперся на шлакоблочну стіну і задер угору обличчя, дозволяючи холодній мжичці обсідати мені розжарену шкіру. «Один крок за раз, — сказав собі я. — Один крок за раз».

Коли я намагався заплатити Ренді Бейкеру за колесо, він похитав головою.

— Ви вже видали мені половину моєї тижневої зарплатні. Хіба я собака, щоби ще щось хапати. Я лише боюся, щоб вас не знесло з дороги, чи ще щось. Невже там щось аж таке важливе?

— Родич хворий.

— Ви самі хворий, чоловіче.

Заперечити я не мав чим.

10

Я їхав з міста дорогою № 7, пригальмовуючи на кожному перехресті, щоб подивитися в обидва боки, незважаючи на те, мав я наразі перевагу чи ні. Метод виявився вельми корисним, бо на перехресті 7-ї дороги та Старого Деррійського шляху з верхом навантажений щебенем самоскид прогуркотів просто на червоне світло. Якби я, попри зелений сигнал світлофора, не призупинився, мій «Форд» ущент рознесло б. А я всередині нього перетворився б на біфштекс. Я наліг на клаксон, попри біль у моїй голові, але водій самоскида не звернув на це уваги. Він сидів, мов той зомбі, за кермом.

«Я абсолютно не здатен цього зробити», — подумалося мені. Але якщо я не зможу зупинити Френка Даннінга, як я можу плекати хоча б якусь надію зупинити Освальда? Який сенс, врешті-решт, мені тоді їхати до Техасу?

Втім, зовсім не це спонукало мене рухатись далі. Думка про Туггу робила це. Не кажучи вже про інших трьох дітей. Я вже був урятував їх один раз. Якщо не врятую їх знову, хіба зможу позбавитись думки, що я взяв участь у їхньому мордуванні, попросту ввімкнувши нове перевстановлення?