Читаем Знахар полностью

Хлопець відчув присутність того самого монстра, який нападав на нього під час розмов із симпатичними дівчатами. Ця істота затикала рота, викликала дивні гримаси на обличчі, проводить мозок до рівня інтелекту людей із шиєю, ширшою за стегно борця сумо.

– Ну, від чаю не відмовишся. Пішли. Я живу поруч.

– Знаю.

Упс! Агент Малдер проговорився.

– Ну от, як знаєш, чому ми тут стоїмо й мерзнемо, – не збентежившись, продовжив Квасек. – Я якраз повертаюся зі свіжим хлібом, вчора у мене була спечена свиняча шийка після належного забою свині. Пішли.

Капітуляція. Кшисєк уже знав, що піде, вип’є чаю, з’їсть свинячу шийку, і якщо все буде добре, залишиться в живих. Вони сіли на велосипеди та були на місці за п’ять хвилин. Під час руху взагалі не розмовляли, морозний вітер не давав глибоко вдихнути.

Велосипеди вони залишили перед будинком. На невпевнений погляд хлопця господар відповів сміхом і короткою заявою про те, що "тут ніхто не рушить".

У передпокої вони роззулися і взули гуральські капці. Кшисєк одразу відчув себе у своїй бабусі, яка любила горців, але обмежувалася лише капцями та дерев'яними топірцями з термометрами. Однак мала їх таку кількість, що в разі потреби Яношик і його банда легко могли озброїтися для боротьби з негідниками-поміщиками. Або хором поміряти температуру в горах.

Своїм інтер'єром, атмосферою та запахом будинок нагадував Кшисю відомі йому старі будинки. Усюдисуща тиша ідеально відповідала клубкам пилу, що вібрували в повітрі. Десь вдалині цокав годинник, і не було сумніву, що зозуля чи гонг пролунає в належний час. Під годинником обов'язково висіли металічні соснові шишки, цей загадковий механізм, який зачаровує всіх дітей світу. Підтягнути таку шишку… А! Окрім годинника, надійними речами були кришталева ваза, наповнена штучними квітами, скрипуча підлога та розкладений диван. Кшись міг би побитися об заклад на мільйон злотих, що коли сяде, то почує скрип пружин, які наповнять цю сумну кімнату звуками минулого. Вони так само тріщали і п'ятдесят років тому, і нічого не зміниться ще п'ятдесят. На підлозі обов’язковий килим, вистелений досить довгим рядком, втоптаним лише в кількох місцях, відповідно до звичаїв господаря будинку. А ще дерев’яні пороги: потерті та з цвяхами, що стирчать, і кахельна піч, від якої випромінює найприємніше тепло, яке тільки можна уявити в цю пору року. Тепло душею. Посеред вітальні дерев'яний стіл, накритий скатертиною, щоб було видно кути, а зверху все застелено вовняною серветкою.

Кшисєк не був розчарований. Все було, як мало бути. Причому чисто по-холостяцькому і без особливих прикрас. Не було сенсу шукати картини, на яких зображені вовки, які женуться за оленями, шпалери чи, в даному випадку, зображення Ісуса та Богоматері. Не було також традиційного і обов’язкового елементу декору, як, наприклад, картина "Пам'ятка про перше причастя". Ні хреста.

Єдиним елементом, який порушував цей недолік прикрас, були чотири рамки з фотографіями на полиці. Напевно, вони були з різних періодів, тому що дві були дерев’яними, а дві металевими. І ще Кшисєк помітив над дверима голови якихось невеликих тварин. Може, це були маленькі олені? Отже, Квасек, мабуть, був мисливцем.

– Пішли на кухню, я люблю їсти там, – господар показав йому на двері.

Кухня також не відрізнялася від стереотипу, але тут була частка сучасності у вигляді електрочайника, мікрохвильовки і маленького телевізора. Холодильник - старий добрий "Мінськ", який при належному догляді міг би прослужити ще десять поколінь. Старий порядок оберігав білий буфет разом із вугільною піччю в кутку кімнати (яка була робочою, бо в ній палав вогонь).

– Сідай, чай скоро буде готовий. Хліб купив нарізаний, масло в мене місцеве, сільське, а не якась хрінь з кокосовою олією. Свиняча шийка, мариновані огірочки, як хочеш, то і горілка знайдеться.

– Ні, дякую, я, сьогодні, мабуть, мене ще чекає роль водія.

– Ну, зрозуміло. Не хочеш пити, не пий, я не примушую, я пропоную.

– Чаю буде достатньо, – запевнив Кшисєк.

– І мені чай теж вистачить. Отже, про що ти хочеш спитати?

Кшись подивився на чашку, потім узяв цукор із цукорниці, яка відповідала декору: скляна, в металевому кошичкові.

– Ага, ось воно як справи стоять. Сором’язливий трапився. Люди найчастіше соромляться, коли хочуть запитати про правду. Або сказати правду. Це підстава всіх допитів. Ну, якби всі відразу сказали правду, навіщо були б допити, прийоми, штучки, техніки? Та ні на що. Така людина сидить і думає, що якщо збреше, то буде краще. Іноді це спрацьовує. Але тільки іноді. І, наприклад, кожен у цьому селі, і кожен приїжджий хоче мене запитати, як я втратив око. Але вони бояться запитати, тому що бояться правди. А ще є легенди, що я був у ЗОМО[60], а через роки якийсь хитрожопий плеснув мені кислоту в око, тому що я його мучив у якомусь мокрому підвалі.

– А це було?

– Ні. Але схоже. На мене вискочив якийсь курвий син і плеснув в око. За старі часи.

– Так це правда?