Читаем Знак Саваофа полностью

Але тiєї ночi нiчого не закiнчилося. Тiєї лагiдної матiолової ночi, коли минуле вiдгомоном пройшлося по нервах, ляскаючи у вухах розбитими лiтаками, псячим гвалтом, вуркотiнням автотраси, забороненим коханням, дешевим вином i ще чимось, що її уява вiдмовлялася спровоковувати або витягувати на бiлий свiт. Вона зайшла до холу — розiбрана зачiска, спокiй втоми у зелених нерухомих очах, запах чужого тiла приємно, але вже даремно лоскотав нiздрi, — i зупинилася, роздратована своєю ж дурiстю. Вучєтiч в однiй набедренiй пов'язцi, хтиво викручуючи повним задом, зображаючи клишоногого сатира, тримав за руку зовсiм чарiвне створiння, переодягнене ельфом, i викидав пiд музику клавесина замислуватi колiнця. За клавесином, пiдмостивши пiд зад кiлька подушок, сидiв не хто iнший, як Душечка. Вiн вправно бiгав по клавiшах пальцями, iнодi щось верескливо вигукуючи, водив очима з жовтими бiльмами, допомагаючи музицi своїм безкровним ротом. Гiрлянди синього, рожевого, коричневого, срiбного кольорiв звисали зi стiн. Прямо на пiдлозi розставлене вино, розкиданi сири, шматки м'яса, одяг. I спокiйна врiвноважена музика, завивання Вучєтiча, що водив танок з рожевим ельфом. Пара дефiлювала вiд початку зали, рiзко розверталася, пiдстрибувала i вела далi. Тiльки трохи оговтавшись, Iлона упiзнала в рожевому ельфовi Єву. Пiдозра, жовта, мов жовч, шмагонула унизу живота. Виблiдла, вона стояла, навiть не приховуючи, як тремтять її губи, як пiдгинаються колiна, як рiзнокольорова пiдлога виповзає з-пiд нiг. Єва несподiвано вiдштовхнула Вучєтiча, легко пiдбiгла до Iлони, ухопила за руку i повела у танок. У Iлони пiдгиналися ноги, їй вперше хотiлося плакати; вона кричала в душi, але впевнена рука Єви тримала її за лiктя, потiм ухопила за талiю, кинувши у дрiж все тiло, i та знову провалилась у млосну яму похотi, кохання. Так, вона зараз готова була заверещати, сказати усiм, що не може жити без Єви i дня, i хвилини, що вона скоїть iз собою щось страшне, якщо вона не буде її. Її крутило, наче муху в окропi. Музика набирала шалених ритмiв, як хто вiдраховував її життя. Єва смiялася, безтурботно, то закидаючи голову, то опускаючи її при кожному па. Вир музики, вигукiв Душечки, Вучєтiча, запахи дешевого червоного вина, широка панорама бурштином вогнiв запаленого мiста, з ребрами мостiв у широкому вiкнi.

— Що з тобою, Iл! Жвавiше, лапа! Жвавiше! — не вгавав Вучєтiч, приєднуючись до двiйки, але Єва владно його вiдштовхнула, так що вiн тiльки повернувся, задер пов'язку i завертiв задом, вигукуючи:

— Я не люблю двожопих крокодилiв! Я не люблю двожопих крокодилiв!

А свiт плив гiрляндами вогнiв, зеленими димами iндiйського благовоння.

Десь на третьому колi Iлона помалу почала перебирати iнiцiативу в свої руки, вiдтiсняючи Єву до мармурових схiдцiв. Нарештi лишившись сам на сам на якусь долю секунди, вона увiпнулася в шию Єви майже змiїним укусом, перебралася до соковитих губ. Але та легко випручалася, смiючись зовсiм безтурботно, як дитина, i тодi, не чекаючи навiть вiд себе такого, Iлона видала:

— Я хочу бути твоєю навiки!

Єва на мить посерйознiшала, потiм знову ухопила Iлону за руку i притягла в шалений танок. Тверезiючи, вона зрозумiла вiдчай свого становища. Єва була холодною, як лiд, а не просто дурнуватим дiвчиськом. Вона спокiйно вивiльнилася з її рук i подалася, ледь похитуючись вiд втоми, до себе. Якусь хвилину Iлона стояла, а потiм кинулася шукати «Ксанакс», не знайшовши, зашепотiла у золотистому мороцi:

— Боже, якщо ти є, поможи менi. Господи, я нiколи у тебе нiчого не просила…

Вона лежала i повторювала цю фразу раз за разом, доки її голос не перебив насмiшкуватий голос Вучєтiча.

— Ти здорово вляпалася, Iл, коли вже звернулася до Бога… Боюся, що ми ще довго не побачимо нашу дорогу, нашу прекрасну, нашу фатумну Iл!

Але вона нiчого не чула: в її вухах розламувалися з наростаючим скреготiнням лiтаки, пахло смаленим м'ясом, висiв велетенський червоний мiсяць, рвало нiздрi та легенi матiолою. Вона лежала i мовчки, кусаючи до кровi губи, давила ридання. Звелася, поправила сукню.

— Допоможи менi, Вуля!

Вучєтiч лише розвiв руками, блиснув лисою головою i подався до виходу, кинувши недбало, плаксиво:

— Пока-пока, золотце!

Несподiвано щось зронилося в душi Iлони. I вона стала чекати, слухаючи, як з непоправним цинiзмом годинник розрiзає тишу. Вона наливала, пила. Вона курила, сковтуючи гiркi свої сльози. Тиша лягала зручно, змiючись звiдусюди, як гад-спокусник, як прокляття всього свiту, а годинник вiдрубував, виривав життя Iлони, так несправедливо забутої. I ще вона неустанно продовжувала просити Бога. Так

i заснула, нiкого не дочекавшись.