Читаем Знак Саваофа полностью

Дощ напускався все щiльнiше, але слабкий, осiннiй дощ, — у вологому повiтрi запахло смердючою гаррю: неподалiк тлiли купи смiття.

— Да, таке паскудство у свiтi завелося, — сказав хтось iз мужикiв. Вони тупо дивилися на дамбу, на свинцеве ряботiння озерної води, i думки важко, похмiльно переверталися в їхнiх важких черепах; вирваними iклами стримiли бетоннi сваї, помалу темнiючи вiд води, глина розм'якала, несподiвано опадаючи великими кавалками прямо у болотисту жижу, там, де повинен бути фундамент, а зараз здоровеннi жаби плавали, широко розгрiбаючи ластами. Так, таки Льопа прибув тiєї осенi, бо якраз тiєї осенi Борис хрестив доньку, — зi значимiстю вирiшують вони, i обличчя у мужикiв свiтлiють так, наче вони самi себе пустили передчасно гуляти райськими кущами; вони поважно, закладаючи мовчанку, вирiшують, що саме на той час припадає примирення Лямура зi своїм незбувшимся «тестем» i самим Борисом, але обмовляються, що точно вони знати не можуть, нiколи не дiзнаються, бо проникнути за високi затори i стiни цих загадкових, з доглянутою рожевою шкiрою людей не можуть, бо вони навiть про своїх дiтей знати нiчого не хочуть, нехай їм тiльки стукне тринадцять рокiв. Вони поважно курять, душачись з приємнiстю смердючим димом дешевих сигарет, а над їхнiми головами, над напiвзабудованим пустирищем Соснiвки повзе, падає донизу блiде сонце, як неонова фiолетова кругла лампа.

Саме в листопадi Борис хрестив у Лаврi доньку: озера ртуттю, двома очима, визубленi плити, частоколи з бетону, снiг продавив дроти; вiтер напирав з пiвночi, колючий, здiймаючи ртутнi хвилi на двох озерах, що побiля дамби i поближче до помешкання. Потiм сонце. Чисте сонце запалило поверхню помешкань. Борис зупинив своє авто. Ескорт, вильнувши на трасi, загальмував, i всi висипали на бiлий нетривкий снiг, що лежав рiвно у витоптаному степу так, що видно було озера, бiлий ряд домiв i чорне гайвороння, що полохливо i завбачливо одним великим сизим крилом пiднялося над помешканнями.

— Харашо, — сказав Борис.

I ескорт рушив далi по вкатанiй, але вже пiдталiй трасi; авто Бориса, масивне i броньоване, пропливло повз чепурний, збуджений до лiнивого люд, що, загрузаючи у снiгу по колiна, кидався снiжками, реготав, ляскав у долонi, — за звичкою вiн промацав поглядом кiлькох жiнок, задоволено пiднявши рудi, майже жiночi брови, щось пробурмотiв, а потiм сказав водiєвi швидше їхати, нехай решта доганяє. Його тiшило мерзенне, а водночас до дитячого радiсне вiдчуття, коли його сiрий падлючий погляд зупинявся на горбу юрби, одягненої досить строкато, модно, але однаково; вiн легенько присвиснув, дивлячись, як на нього стрiмко насувається бiлими iклами, з порваним ошматтям хмар над дахами передмiстя. Вiн нервово сунув довгу сигарету до рота, припалив кiнчик, глибоко затягнувся. Сказав:

— А вона нiчо… Нiчо… Виросла-то як… Ух шалава, — очi у нього засмикнулися тонкою рожевою шкiрою, майже без вiй; насправдi вiї були бiлими, пухнастими, як у дитини, i коли вiн закривав очi, то обличчя нагадувало лице розсердженої дитини, тiльки от круте пiдборiддя все псувало.

— Холодно, — вiдповiв водiй i додав газу.

Авто викотило на майже циркове коло забетонованої автостради, змiшуючись за кiлька хвилин з потоком миршавих проти машини Бориса автомобiлiв; вiн тiльки презирливо скривив губи, наче прораб на купу вовтузливих робiтникiв, якi металися в хаосi гарячкової роботи i нiяк його не помiчали. Далi червона стiна потягнулася до самого озера, причавивши своєю холодною тiнню, в якiй бiг його автомобiль, — чорна лапа, слизька, оманлива, глиняно видавлювала на обличчях водiя i Бориса тiнi. А потiм несподiвано вiтер, холодний, з озера, засвистiв у радiаторi, захитав, вiдпружинюючи антени; бiлi кулi сонць наповзли, ударилися об скло, розсипалися, заслiпили очi.

— Що за блядство, — тiльки й вимовив Борис, вiдчуваючи, як грудну мембрану боляче стиснуло, вiн почав задихатися. I повторив:

— Що за блядство… — губи витягнулися, зробилися вузькими, а пiдборiддя ще бiльше загострилося. Борис закрив очi, йому хотiлося не вiдкривати їх до самого багацького гетто: вiн якось навiть зле, рвучко наказав водiєвi зупинитися. Вiн зрозумiв, але не вiдразу, що починає задихатися; хвиля за хвилею накочували на нього яскравi галюцинацiї навколишнього. Пучки похолонули, затерпли, а серце — вiн навiть побачив його — провалилося в область шлунка, потiм метнулося до горлянки, i вiн нехотя подумав, що випив з батюшкою не так вже й багато; але свiт продовжував розсипати перед його зором невибагливi люмiнесценцiї, що рвали кишки.

— Що за блядство… — прозвучав його голос у бiлiй тишi над червоним верболозом: лагуна срiбною косою заходила, пiдрiзала освiтлений берег, облiплений вiллами, дачами; його зiр зi здивуванням вловив сiру вiд древньої пилюки стiну старого млина, — з рота покотилася слина, спочатку без смаку, потiм все отруйнiша, густа, як меляса.