Читаем Знак Саваофа полностью

— Тодi їдь звiдси, — тихо, не вагаючись, вiдповiв батько. — Нiчого командувати у моїй хатi. Затямив? Їдь до своїх бандюкiв, а мене з Алiсою облиш. I забери свої грошi.

— Т-с, батя. Я пожартував. Хiба не розумiєш… Тут мама сидiла.

— Ага, ти найбiльше думав про неї, коли кинув iнститут i подався за цiєю шльондрою.

— Iлона свята, батя, — Андрiй смачно облизав губи.

— Ага. У вас всi святi…

— А то нi, я до церкви ходжу… От тобi хрест, -

i Андрiй опасисто перехрестився, рвучко налив горiлки, поставив третю чарку, непомiтно пiдморгнув, так, щоб побачив батько, намагаючись показати, що вiн осторонь, не його дiло, а той, до кого звертається, сам винен i таке iнше; сказав: — Сiдай, зайчику. Я тебе не з'їм. Менi замухришки не йдуть у горлянку.

— Свиня. Збирайся i їдь. Чого тебе принесло? Чи вже лаптi плетуть, мо', надумали тебе заганашить твої братки, так ти пiд мої штани надумав ховатися?

— Козел був i козлом лишився, — син налив ще горiлки, але не пив, а сидiв, уп'явшись очима в жовтий густий полудень. — Ти б, батя, побалакав з цими козлами, яких ото пригрiв, щоб не будували вони тут свого свинюшника…

— А тобi яке дiло? — сердито перебив його Принц.

— Менi то вродь воно нiякого, але дуже великим людям така штука у них пiд носом не подобається. Ось так. Три днi у тебе. Домовся. Може, їм грошi потрiбнi, то отримають, але розумно, значить, тiльки нехай тут не смердять i не ганяють чортiв.

— Ти сам чорт. Чорта я вигодував, — старий хлебнув горiлки. — Та хiба на цьому камiннi щось путнє виросте…

— Ти фiлософом забацався, батя. Невже знову розпочав читати? Грамотний ахуєнно. Д-а-а-а. Ти повинен пишатися, що твiй син не в злиднях сидить, не ходить з простягнутою рукою. I честi не втрачає… — Андрiй одiрвав у курки ногу, вгризся зубами. — Ти оце на старостi геть сором розгубив, еге ж. Але я розумiю, розумiю… Мужики в нашому роду нiколи не переводилися. Але помирали, як останнє бидло. А я не хотiв бути бидлом, бо ти мене привчив, ти навчив мене не втрачати гiдностi.

Принц тiльки кахикнув. Алiса подалася до кiмнати.

— Скажи цiй блядi, щоб не спала у моїй кiмнатi.

— Тут твого нiчого немає. Зараз винесу грошi. I чвалай звiдси, поки не порозумнiшаєш.

— Почекай, батя… Не поспiшай. Встигнеш вiддати, хоча ти мене образиш. Обiдку, батя, я на тебе маю. Грошi — то лайно, але вони iнодi приємно, навiть частiше, нiж того треба, попахують флердоранжем. Я знаю, що ти не можеш пробачити смертi матерi. Сам собi, але чомусь я потрапив у коло ваших стосункiв. I намагався вирватися.

— Не хочу й говорити…

— Я думаю ось як: людина все життя сидить у шкаралупi.

Свiт закритий вiд неї. Треба розлупити цю шкаралупу, — видихнувши, заговорив Андрiй, розсипаючи по вiзитцi кокаїн.

— Ну i як…

— У мене не вийшло того, батя… Не вийшло… Таке от паскудство. В iнший бiк занесло.

— Ще не пiзно.

— Ти сам знаєш, що поїзд не наздогониш, а наступного можна запросто не дочекатися. Ну, вже пiзно. Поїду я…

— Та лишайся, — старий Побiденко сидiв, звiсивши голову, хоча нiчого не вiдчував; йому не соромно було, але спекота вiд того, що нiчого не ворухнеться, нiяке почуття до сина, хоч ти вистьобайся.

— Нiхто, батя, не винен. Час такий. Доля така. А ти попередь своїх, бо буде горе. I тобi також. А ти, старий, кинь, прожени к хрєнам цю дiваху, не годиться. Погана вона для тебе. Горе на старiсть накличеш. Мало, що ти мене втратив. Втратиш вiчнiсть. Ти ж вiриш у неї. Вiч-нi-i-i-iсть. Нiхто не зрозумiє цього краще за того, хто позбавив себе цiєї можливостi. Не менi тебе вчити: є люди, якi приходять, ти їх зустрiчаєш, мов долю, але то тiльки миттєвiсть i примха. Старiсть душi. Думай, як виплутатися з халепи, в яку ти влiз. Прощай. Там, а може, тут ще зустрiнемося. Не злися, — пiд дiєю кокаїну думки шпарували у Андрiя, вибухали срiбним, правдиво чи то впевнено трiщали його слова.

Старий почув, як зарипiла шкiрянка, вiйнуло дорогими парфумами i протяжно вискнула хвiртка, наче скрипка ярмаркового цигана: син подався назустрiч ночi. Прийде ж таке у голову. I бiльше нiчого. А що можна ще вигадати? Принц подався до кухнi, але горiлки вже не пив. Постовбичив хвилину, вернувся до вiтальнi. Потiм знову на вулицю, у фiолетовий запашний вечiр. Постукав у вiкно прибудови, але Лаврентiя не було. Так до самого ранку вiн просидiв у кухнi, слухаючи, як трiщать цвiркуни i вся нiчна живнiсть. Вiн подумав, що не варто, нi, що останнiм часом прислухається до всього навколишнього, i це задiває його, тривожить, хвилює, дiстає. Вiн подумав, що там, внизу, тисячi людей, але з ними нiколи не заговориш, бо вони самi безпораднi та байдужi, мов заляканi, звиклi до паскудного корму тварини, i вiн переляканий старiючий чоловiк, хоча ще сили у нього достатньо, ого-го, i ще щось, але думки такi тривожнi, зовсiм не подiбнi до тих, якi ледаче, осiннiми мухами роїлись у головi. Вiн згадав Лаврентiя, нових прибульцiв, здогадуючись, що це саме їхня провина, колись вiн тверезо, навiть люто дивився на життя, i це допомагало, i вiн нiколи не був безпорадним. Справа не в Алiсi.