примітивний. Американський офіс сказав, шо він дзвонить кожен день і ставить сотні дебільних запитань типу, чи знайде він тут нормальну їжу». «Сосиски в нас точно є», - сказав я. «Звичайно! - підтримав Батя. - Так шо він не зовсім умний». І тут я повторю, шо герой якраз виявився навіть дуже нетупим євреєм. «А де це місто?» спитав я. «Воно називається Трохимбрід». «Трохимбрід?» - перепитав Дєд. «Це 50 кілометрів від Луцька, - пояснив Батя, - у нього є карта, і він впевнений, шо він знає розташування. Все має бути чотко».

Батя пішов спати, а ми з Дєдом ше пару годин дивилися тєлік. До нас обох все доходить дуже повільно. (Ледь не написав, шо ми тащи-мося від цього, але то була б неправда.) Ми дивилися американську програму з російськими субтитрами. Показували китайця, який розбирався на гранатометах. Ше ми подивилися погоду. Дядя з екрану сказав нам, шо завтра погода буде несприятлива, але потім нормалізується. Між мною і Дєдом тоді запала така тиша, шо можна було шаблюкою рубати. Дєд заговорив до мене тільки раз, під час реклами гамбургерів з «Макдональдса»; сказав: «Я не хочу трястися десять годин у якесь галіме місто, щоб догодити розбещеному євреєві».

Початок світу настає часто

18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, й не притис) його до дна річки Брід. Першими побачили уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та аґрусу, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточні червоні літери на резолюції: «Хай буде…, хай буде…»

Ханна пхинькала. Кана ступила у холодну воду, піднявши над коліньми зав'язки на холошах бриджів, і загрібала до себе уламки потопленого життя, заходячи дедалі глибше. «Гей, що ви там робите?» - волав збезчещений лихвар Янкель Д., кульгаючи до дівчаток і на бігу перечіпаючись об грудки прибережного болота. Однією рукою він схопив Кану, а другою, як завжди, притримував рахівницю, яку за вироком штетля-громади мусив носити на шиї. «Вилізьте з води! Ви поранитесь!»

Чесний торговець свіжою рибою Біцль Біцль Р. спостерігав за цим гармидером зі свого човна, прив'язаного до одного зі своїх ятерів. «І що там таке? - закричав він, обернувшись до берега. - То ти, Янкелю? Що сталося?»

«То близнючки нашого Доброчесного Рабина», - гукнув у відповідь Янкель. «Влізли у воду, ще котрась пораниться!»

«Тут випливають такі чудернацькі речі!» - Кана весело сміялася, плюскаючи водою по багатстві, що множилося довкола неї, як на городі. Вона підхоплювала ручки ляльки, і стрілки прадідівського годинника, і спиці парасольки, і ключ у вигляді скелета. Нові й нові предмети з'являлися в коронах з бульбашок, які розтріскувались, виринаючи на поверхню. Молодша й необачніша з близнючок, загрібаючи воду, за кожним разом вихоплювала щось нове: жовте коліщатко, тьмаве дзеркальце, пелюстки утопленої квітки-незабудки, потрощені зернини чорного перцю, пакетик насіння…

Проте її трохи старша й обачніша сестра Хан-на - геть в усьому схожа на неї, крім зрощених на переніссі брів, - дивилася на все те з берега й плакала. Збезчещений лихвар Янкель Д. обійняв її і притулив головою до своїх грудей, примовляючи: «Ну-ну-ну, заспокойся… - а до Біцля Біцля крикнув, - давай греби і привези сюди Доброчесного Рабина. І ще Менашу, того, що лікар, та Ісаака-правника. Швидко!»