Читаем Твердиня полностью

Невдовзі до «нори» спустилися шестеро індіанців мачігуенга, п’ятеро принесли матраци, шостий тягнув оберемок подушок сумнівної чистоти. Їх ескортував озброєний перуанець. Без ознак зацікавлення індіанці скинули ношу посеред кімнати й забралися геть. Перуанець поплівся за ними.

Левко та Ґрем розібрали принесені матраци. Із двох спорудили подобу дивана, інші три склали біля стіни, наваливши на них подушок. Розсілись.

Сатомі діставала колючку з вуха мулата, коли до приміщення зазирнув приємний на вигляд чоловік років сорока в шортах і футболці з відірваними рукавами. Поставивши біля ніг прозору спайку з шести півторалітрових пляшок із водою, він постукав кулаком по кам’яному одвірку. Звуку це не дало жодного, та принаймні чоловік зробив вигляд, що дотримується правил пристойності.

— Хелло! Дозволите зайти?

Ніхто не відповів. Чемно виждавши секунду-півтори, незнайомець ступив до «нори».

— Щось мені підказує, що вам потрібна моя допомога.

Побачивши чималу сумку з червоним хрестом на тлі білого кола, що висіла на шлейці через праве плече, Левко здогадався, що перед ними той, кого Джейсон назвав Ірландцем.

— Моє ім’я Мел Барр, я лікар. Я приніс вам трохи води, а ще… о-о-о, — чоловік присвиснув. Свист стосувався Сьоми. Пов’язка на нозі росіянина частково розповзлася, відкривши страхітливу підпухлість. Мел скрушно похитав головою.

Сатомі не знати чого схлипнула.

— Ірландець? — обізвався Левко.

Чоловік, що вже починав лисіти й помалу запливав жирком від малорухливого способу життя, підштовхнув до центру приміщення спайку з пляшками, а сам присів навпочіпки біля Семена.

— Так, Ірландець. Якщо вам так легше, називайте мене Ірландцем, — не торкаючись, Мел вивчав розпухлу литку. Вдруге похитав головою. — Кепські справи, друже. Кепські… Я спочатку підлатаю твоїх приятелів, а тоді займуся тобою. Потерпи.

Розкривши сумку з медикаментами, лікар моторно й управно обробив і перев’язав, де це було необхідно, рани хлопців і дівчини, переконався, що Левкову щелепу не зламано, дав усім по дві таблетки аспірину. Потому піднявся та промовив, дивлячись на Сьому:

— Старайся не рухатись. Мені знадобиться півгодини, щоб усе підготувати. Потім я повернусь.

І зник у коридорі.

Хвилин п’ять хлопці мовчали. Левко рухав м’язами обличчя, згинав і розгинав руки, намагаючись позбутися сверблячки продезінфікованої навколо ран шкіри.

— Він сказав неправду, — порушив мовчанку Сьома.

— Ти про Ірландця? — повернув голову Левко.

— Ні, — заперечив росіянин, — я про того з тераси — Джейсона.

— Не розумію тебе.

— Нас не відпустять, — Сьома скривився. — Глянь на це, — вказав долонею на литку. — Мине щонайменше п’ять місяців, доки я зможу ходити. За цей час наші батьки здіймуть тривогу. Нас шукатимуть. Сумніваюся, що знайдуть, адже навіть тим, хто знає, що ми поперлись у джунглі, не вдасться зайти так далеко.

— До чого ти хилиш?

— Чувак, ці люди переймаються конспірацією. Невже ти гадаєш, що нас відпустять через п’ять місяців? Ти не думав, що розповідатимеш батькам після повернення? Казочки, як ми заблукали у тропічному лісі? Так чи так нам доведеться розповісти, де ми тинялись, у що вляпались. А ці хлопці, Лео, — Семен тицьнув пальцем угору, маючи на увазі верхню терасу й усіх, хто на ній, — не такі дурні, щоб не усвідомлювати: неможливо вигадати історію, котра правдоподібно покриє довбаних п’ять місяців. Якби нас мали намір відпустити, то вже повантажили б у вертоліт і повезли б до Куско. Півтори години льоту, не більше. Проте цього не сталось і не станеться, бо Джейсон і К° страшенно бояться, щоб їх не викрили.

— Але ж нас не вбили та навіть намагаються підлікувати, — заперечив українець.

Сьома скептично хмикнув і стенув плечима.

— Про що ви говорите? — втрутився Ґрем. — Наче у нас є варіанти для дій. Ми в полоні та цілковито від них залежимо.

Росіянин парирував, не замислюючись.

— Варіанти завжди є. Ми маємо стати для них потрібними.

Із коридору долинув тупіт. Хлопці стулили роти, розуміючи, що то не може бути Мел Барр, оскільки лікар щойно їх покинув.

У вхідному отворі вималювалися три силуети. Перуанці. Ті самі, що конвоювали їх із нижніх рівнів Твердині на верхню терасу. Вони принесли наплічники та частину спорядження, мовчки поскладали все у проході.

Щойно вартові пішли, Левко, Ґрем і Сатомі кинулися передивлятися речі.

— Ну що там? — нетерпляче витягував шию Семен. — Усе на місці?

— Ага, чекай і сподівайся, — буркнув Левко та перерахував: — Залишили твій нетбук, увесь одяг, спальники, засоби гігієни… навіть телефони є, — хлопець витягнув батарею зі свого «Samsung», — але без sim’ок.

— Мій фотоапарат на місці, — додала Сатомі.

— А знімки? — поцікавився українець.

— Що знімки?

— Витерли?

— Їх там не було. SD-картка в моїй кишені.

— Добре, тримай у себе, — Левко продовжив інвентаризацію. — Покинули дещо з аптечки, зате забрали ножі, сокирку, ліхтарі, намет…

— Намет у таборі, — підказав Ґрем.

— А, точно. Забув… Немає також газового балончика, GPS-навігатора і… паспортів.

Понишпоривши у відділенні для паперів свого рюкзака, американець докинув:

— Авіаквитки теж відібрали.