Читаем Та дівчина полностью

— Тебе треба оглянути. Тут є лікар? — звернулася Новембер через плече до працівника готелю й підвелася. — Хто-небудь... Люди, у цьому готелі є лікар?

— Я тут, — озвався хтось із дальнього кінця фоє. Голос був чоловічий, з англійським, а не шотландським акцентом. Наступна фраза прозвучала гучніше — чоловік наближався: — Чим можу допомогти?

Ганна спробувала сісти. Без окулярів вона бачила лише розмиті обличчя.

— Ця жінка... вона знепритомніла, — стурбовано мовив Ґерайнт. — Вона вагітна. Може, треба викликати швидку?

— Та чесно, мені не треба швидкої, — мовила Ганна, ледь стримуючи сльози. Їй не вірилося, що все це відбувається насправді. Вона подивилася на лікаря благальним поглядом: нехай би підтвердив, що з нею нічого серйозного. — У вагітних часом паморочиться в голові, правда ж? Я сьогодні не снідала.

Лікар розстібнув свою сумку, витягнув звідти стетоскоп і тонометр, а потім лагідно всміхнувся.

— Ну на ранніх термінах низький тиск може викликати запаморочення, але знепритомнення трапляється не так часто... Дозволите?

Ганна, побачивши манжету в руках чоловіка, тремтливо кивнула. Він закріпив її на руці й накачав, потім приклав стетоскоп до вигину на лікті й, коли та почала здуватися, прислухався. Згодом випростався і заспокійливо усміхнувся.

— Ймовірно, нічого серйозного, але, думаю, треба відвезти вас до пологового відділу обстежити. Який маєте термін?

— Двадцять третій, ні, майже двадцять четвертий тиждень. Завтра почнеться двадцять четвертий. Хтось може зателефонувати моєму чоловікові?

— Твій телефон у мене, — озвалася Новембер, показавши його, а тоді звернулася до лікаря: — Дякую за огляд. Їй же треба до лікарні, правильно? — Вона кивнула на Ганну, і її величезні сережки гойднулися.

Лікар вимушено кивнув.

— Боюся, що так. Я вже давно не працюю в акушерстві, але в разі знепритомнення огляд необхідний. У вас трохи підскочив тиск. Можливо, вони візьмуть кров і оцінять стан дитини.

— Мій водій чекає за рогом, — мовила Новембер. Вона взяла шкіряну куртку, що висіла на стільці. — Дайте мені п’ять хвилинок, я попрошу, щоб він під’їхав до виходу.

— Я сама дійду, — заперечила Ганна. Вона ледь не розридалася від думки, що її можуть вивести з фоє, як немічну, і посадити в машину. — Мене не треба підвозити, я зателефоную Віллові й поїду автобусом.

— Звісно, чоловікові телефонуй, але я не відпущу тебе в якийсь довбаний автобус. Або моя машина, або швидка, — сказала Новембер. Дівчина схрестила руки, а на її обличчі з’явився типовий для Ейпріл вираз — гордовита безкомпромісність. — Що вибираєш?

Ганна заплющила очі. Вона зрозуміла, що програла.

ЧЕРЕЗ СОРОК П’ЯТЬ ХВИЛИН ГАННА сиділа в м’якому кріслі пологового відділу Королівського госпіталю, до її живота прикріпили датник, на руку — манжету для вимірювання тиску, а поруч із нею на краєчку пластикового стільця примостилася Новембер, яка, безсумнівно, дещо зніяковіла через усе, що трапилося. Ганна здала сечу і, здавалося, пів літра крові, яку розлили по маленьких пробірках.

З одного боку, їй хотілося лишитися наодинці зі своїми думками, а з іншого — така перспектива лякала.

Найбільше вона хотіла до Вілла, але він не відповідав.

Де ж він?

— Хочеш, я наберу його ще раз? — запитала Новембер, ніби прочитавши її думки.

Дівчині дозволили лишитися як «супровідниці», що трохи дивно, адже Ганна знала її лише півтори години. Водночас щось у Новембер так разюче нагадувало Ейпріл, що Ганні здавалося, ніби вони знайомі багато років.

— Ні, я наберу, — мовила Ганна, розуміючи, що Вілл не мав почути цієї новини від Новембер. Вона потерла руку там, де розростався синець від уколу, а потім удев’яте набрала його номер. Послухавши деякий час ритмічні гудки, поклала слухавку й написала повідомлення: «Зателефонуй. Негайно». Стримуючи сльози, Ганна поклала телефон на коліна.

Біда не лише в тому, що Вілл зник, а взагалі в усьому. Ганна усвідомлювала, що сама винна в тому, що сталося. Розслідуючи вбивство Ейпріл, вона наразила на небезпеку власну дитину. Однак альтернатива така само нестерпна. Як їй жити наступні шістнадцять тижнів із цим болісним, всепоглинальним питанням: чи правда все те, що вона бачила, про що думала й говорила? Вона прагнула з’ясувати це напевне, щоб остаточно спростувати Ґерайнтові підозри й спокійно жити далі. Дитина поворухнулася, а монітор запищав частіше від прискореного Ганниного серцебиття.

— А ти маєш ще когось, кому можна зателефонувати? — спитала Новембер.

Ганна похитала головою.

— Та ні. Мама живе дуже далеко. Але якщо тобі треба йти...

— Я не піду, — твердо відрекла Новембер. — Буду тут, поки тебе не випишуть. Можу почекати в машині, якщо не хочеш, щоб я тут сиділа. Розумію, що тобі незручно, ми ж ледь-ледь знайомі.

— Ні, я буду рада, якщо ти лишишся. Мені приємно у твоїй компанії.

— Тоді добре. — Новембер схрестила руки на грудях. — Я лишаюся.

Запанувала тиша, яку переривало лише пищання-клацання приладів і ледь чутна розмова жінок у сусідньому кабінеті.