Читаем Та дівчина полностью

Вілл залишив радіо ввімкненим. Він часто робить так, коли поспішає на ранкові зустрічі. Ганна не зважала на пристрій, аж раптом якісь слова диктора привернули її увагу. Вона перехилилася через стільницю і зробила гучніше.

«...помер у в’язниці у віці 63 років. Невілл, який був засуджений 2012 року за вбивство студентки Оксфордського університету Ейпріл Кларк-Клівден...»

Ганна миттєво стукнула по кнопці вимкнення, проклинаючи власну дурість. Та було запізно. Коли в кімнаті запанувала тиша, вона відчула, як її руки тремтять.

Не могла залишатися в чотирьох стінах. Їй треба було вийти.

У ПАРКУ НАКРАПАВ ДОЩИК, але він ніби створював своєрідний заспокійливий кокон для Ганни. Вона в плащі брела вкритою листям алеєю. Вони з Віллом переїхали до Сток-бриджа кілька років тому. Тоді це був модний культурний район Единбурга, доступніший за нове місто (якщо щось у центральному Единбурзі взагалі можна назвати доступним).

Та район виріс разом з ними: сільська атмосфера, бари й кав’ярні притягують молоді сім’ї. Тепер на вулицях було чимало вагітних жінок і дитячих візочків, принаймні Ганні так здавалося. Можливо, це власний живіт змушував її дивитися на світ інакше.

Сьогодні в парку, попри погоду, гуляли діти. Вони чапали туди-сюди в чобітках або лазили по мокрих канатних містках, поки їхні батьки чи вихователі ховалися під покровом дерев та, змирившись із дощем, наглядали за ними звіддаля.

Ганна стала під гіллям високого тиса й спостерігала за ними. Раптом заграв її телефон. Вона дістала його з кишені, протерла запітнілі окуляри й нашорошено подивилася на екран. Усе гаразд.

Вона взяла слухавку.

— Привіт, ма.

— Привіт, доню. У тебе ж вихідний? Я не переплутала?

Ганна всміхнулася. Вона працює в «Небилицях» уже дев’ять років, і її вихідний завжди щосереди, але мама чомусь досі не запам’ятала цього.

— Так, я в парку. Ти як?

Мама проігнорувала запитання.

— Їду за кермом, то вибачай, якщо пропадатиму. Буду на гучному зв’язку. А в тебе все добре? Вчора розхвилювалася, коли ти поклала слухавку. Краще б я не телефонувала з такими новинами на роботу.

— Та ні, все гаразд. — Ганна спостерігала, як маленька дівчинка вислизнула від батька й радісно побігла у величезну брудну калюжу біля гірки. — Ти правильно вчинила. Добре, що я почула про все від тебе.

— А були якісь проблеми?

Ганна знала, що мама питає про журналістів, непроханих гостей, які могли підстерегти просто під дверима, а ще тих цікавих, які нав’язливо телефонували. У перші дні вона пережила їхню навалу. Так було й після повернення до Додсворта, у ті перші жахітливі тижні після вбивства Ейпріл. Тоді мама встановила дерев’яні жалюзі на першому поверсі їхнього будинку, щоб ніхто не зазирав крізь штори, а всередині поштової скриньки прикріпила щітку. Ганна пам’ятає, як вони дзвонили у двері. «Ви можете прокоментувати цю ситуацію, міс Джонс? А Ганна вдома? Що ви сказали б Джонові Невіллу, якби зустріли його?»

— Та ні, — відповіла вона мамі, — один лист. Нічого такого, із чим я не впоралася б.

— А Вілл як?

На це відповісти складніше, тож Ганна затихла. Як Вілл?

— Та добре, думаю, — зрештою мовила вона, — ти ж знаєш, який він. Замикається в собі, коли йдеться про це все, але вчора ввечері ми трохи поговорили. Думаю, загалом йому тільки легше, що тепер все в минулому.

— Йому потрібна консультація психолога, — суворо промовила мама. — Вам обом потрібна.

Ганна закотила очі. Ця розмова про психолога вже не перша. Насправді після судової справи вона мала кілька консультацій, які навіть трохи допомогли: роз’яснили, як боротися з панічними атаками та нездоровою поведінкою. Саме психолог порадив їй створити теку «Запити», щоб вона могла відкладати електронні листи, аж поки зможе відпустити їх і жити далі. Ганна взяла із сесій усе, що видавалося їй корисним, а потім покинула їх. А Вілл... вона не могла навіть уявити, щоб він сидів у кабінеті психолога і розповідав про свої почуття.

— Я знаю. Ми вже говорили про це. Зараз просто трохи заклопотані. Ну знаєш, робота, дитина... І Вілл тепер дуже багато працює, він рідко буває вдома раніше сьомої.

— А він має піклуватися про вагітну дружину! — сказала мама, а Ганна відчула напад гніву.

— Вілл не винен. Ніхто не хоче працювати дванадцять годин на день. Але у фірмі з’явилася вакансія партнера. Він має показати, що працює віддано й допізна, якщо хоче здобути посаду.

І Бог свідок, їм потрібні гроші до народження дитини, подумала Ганна. Кеті — найкраща роботодавиця у світі, але книгарня майже не приносить прибутку. За законом, Ганна отримуватиме мінімальну декретну виплату, і на тому все. Більше Кеті не зможе собі дозволити. І хоча Вілл має належну зарплату, після сплати іпотеки в них залишається не так уже й багато грошей. Якщо він стане партнером до декретної відпустки, вони полегшено зітхнуть.