Читаем Сталінка полностью

Кутаючись у задубілу шкірянку, він за північ придибав до хавіри вусатої Марфи. У голові начеб прояснилося; пес, забачивши Горіка, підтиснув хвоста; очі у нього потухли, і пес лінькувато задибав на ланцюгу. Закоцюблими пальцями Горік постукав у шибку — один раз, другий, третій; гепнув кулаком. Марфа з'явилася й зразу, з порога: «Що надо? Водки нема. Нема водки», — прямокутний квадрат світла вихопив її скарлючену постать, голі по лікоть руки; Горіку од світла зробилося боляче: «Пусті, старая, я не по водку…» Марфа направду не була рада гостям. «Пусті, старая, ето я, Марії Піскурихи син…» — «Лишенько, Горік, проходь, бо тебе з ніг збилися, шукали, шукали…» — баба клацнула ізсередини замком; Горік потягнувся всім тілом до того отвору, звідки доносилися людські голоси, пахло прокислою брагою, перекинув через плече погляд, ліворуч, через вурловиння чорної прірви, що вже ніби до ранку сочилася, наповнювалася міхурами, а вусата Марфа ставила запобігливо стільця. «На табаретку… Ми таго с ног-то сбіліся шукать, бо Сьо-Сьо ваш, твій братік, бабу задавив і підпалив хату, слабогу пажарніки наїхали…» — «Ти мені того, старая, на карти кинь…» — «Я ж тобі таку ситуацію…» — очі тупо зустрілися з олов'яними очима; притьма принесла гранчака — «на, очухайся» — «дєвку хачу, ту, що Свєтка, в долг, старая» — вусата Марфа ребром долоні зчищала з ліктів якесь брунатне місиво: «Ну, що, чунявий, стоїш, тогда папілі… Токо посиди… От мати твоя…» — «Не ной, старая. В долг…» — «Пожди трохи…» Не наші голоси за стіною тоненькі, «а банабаки, мать їх так, точно, банабаки» — подумав Горік, але вусата Марфа вже повернулася, «падьом, свабодна уже давно, підвезло». Вони ступають із бабою Марфою до напівтемної кімнати. Ляснув вмикач, світло салатними пацьорками нічника полізло з кутка, з-під малюнка про море, щось наче згадалося йому, Горіку, щось напружилося всередині, він навіть ступив до вікна, але почув той страх перед темними вікнами; ступив до ліжка, де в домашньому ситцевому халаті, рожевому, білими квітками по полю, вся із себе біла, домашньо якось духмяна сиділа Свєтка, котру вони зі шпаною ловили поглядами по той бік Васильківської, по-рідному обняла його, теплі м'ясисті губи затулили рота; він навіть не зчувся, як те сталося, а коли вони вранці прокинулися, побачили перший сніг: по ньому до краю урвища розповзалися чорні гади, їх було безліч, чорні, слизькі, вони хутко сповзали із живоплоту, бігли снігом, відтак зникали, не лишаючи слідів; Свєтка затулила рота рукою Горіка, це пойняло його якоюсь люттю, — він став гамселити її по повних, теплих губах; і тут хтось торкнув його за плече — вискнула Свєтка, «Ой, Султанчік…» — вусата Марфа прибирала совочки, скребочки слідом; Султан сів, закинувши ногу за ногу, за ним тупцював Боцман, тримаючи щось у руці, видно, тяжкувате; Султан, оголивши передній ряд зубів, зняв рукавицю: «Давай», — і враз покотилася, схожа на капустину, голова Містера Пепса Кобиляче Око, а ще… Султан поворушив ротом: «Слушай, мнє с табой надо пагаваріть…» — «…» — і вони вийшли на білий сніг; навівало зі сходу, Свєтка скулилась на лежаку, хлюпаючи та розтираючи кров'янку, пробувала дібрати, що говорять мужики, але як на зло вусата Марфа увімкнула програвача і залунав бравурний марш: «А я іду, шагаю по Москвє»; сніг падав і падав.