Читаем Сталінка полностью

Йона прокидався від тихенького лущання: поночі падали таргани, спинки їхні лущали, вони ворушили лапками, потріскували дерматиновою підлогою, намацували джгутиками вусів обличчя, — і тоді він прокидався, спочатку не добираючи, де він, і втуплював нерухомий погляд у зашторене вікно; тоді згадував, що він десь на дачі, спить на теплому пуховику; осінь позапліснювала поверхню землі, і крізь сизий морок Йона подовгу, ніжачись, сопучи ніздрями, стараючись уловити найменший запах небезпеки, стежив, як вибілюється ранок; дух людини ще не просякнув нові шпалери, нові меблі, одяг — розкиданий поспіхом; було холодно; намагався вгадати, котрий то вже день, треба, певно, рушати в путь, бо місця мають здатність призвичаювати до себе людей, а від того лиш горе: лізуть, пруть непотрібні думки. Та й охляв зовсім. І думки. Він не тямив, що з ними робити; після втечі на нього сходило щось свіже і чисте; і те чисте, свіже — було його, Йони; але находило невідомо звідки й так само зникало. Отак Йона пролежував перші дні: спочатку збирав думки докупи, класифікуючи, добираючи весь той непотріб, навіть балакав із ними, але, на диво, образів не виникало; свідомість уперто відмовлялася повертати в минуле, а для майбутнього не ставало сили. І він під ніч падав на пуховика: безсилий, тремтячий; пробував заснути, — марно. І тоді починав думати, що він, Йона, не був людиною, яка носила в собі трагічність, власну а чи чужу — хоч би доля й перехрестила його з уселенською трагедією людства; він добре тямив, швидше вихоплював з порожнечі: трагедія виводить за умовну межу моралі й совісті і, щоб вижити, людині треба кидатися у всілякі нечистоти, і не варто говорити про те, що це необхідно виправдати, а совість та мораль якраз тут при ділі, а от те, що ти вкоїв і приніс у світ, зовсім не трагедія, а скорше — розплата; отако думаючи, сперечаючись, дриґаючи ногами, Йона доходив висновку, що ніколи не носив страху; видно, викинув його і дивився у навколишнє, начебто брав його до рук, промацував, і це промацування нагадувало вибирання рушниці мисливцем; так, вирішував, — він викинув страх, як людина, що переїлася теплим хлібом. І він спокійніше швендяв у своєму кутку; з того боку, у прочинені двері бачив малинового кольору сукню, велике вікно, а в вікні ліхтарний стовп, що вночі кидав пук світла; довкола падлючо вив вітер; глухо; ліс, городи, торохкотить бадилля бур'яну; а Йона, позіхаючи, по закутках видлубував вижовклі недопалки, сидів, підтиснувши п'яти до сідниці: за вікнами шуміли, змиваючи останню розкіш літа, дощі, день пропливав довго і нудно; ніч протягувала синій віхоть світла од ліхтарного стовпа й загалом мало чим для Йони різнилася від дня.