Силін пильно, немов уперше бачив, оглянув міцну, не по роках високу Альошчину постать. Поміркувавши, повагавшись, він раптом спитав:

— Не злякаєшся?

В Альошки швидко забилося серце.

— Ні... я не злякаюсь! Силін знизав плечима:

- Ну, залишайся, будеш при мені для доручень...

Так Альошка став зв'язковим.

Незабаром він уже бігав по нічному Херсону, який, здавалось, причаївся, розносив по заводах записки Си-ліна. Хлопець побував на Забалці, на верф'ях — і скрізь бачив одне й те саме: формувалися загони робітників і, озброєні чим попало — гвинтівками, мисливськими берданками, вінчестерами і навіть старими шомпольними рушницями часів турецької війни,— йшли в ніч, у темряву, на вихідні рубежі повстання, що мало незабаром початися. І було радісно відчувати себе серед цих людей учасником подій, що незабаром мали відбутися.

Одне затьмарювало Альошчину радість: в нього не було зброї, а попросити у Силіна не траплялося нагоди...

ПОЧАТОК

Повертаючись з верфей Вадона, Альошка мало не напоровся на німців.

Загін чоловік з тридцяти крокував вулицею Говарда. Ховаючись у тіні будинків, Альошка пішов слідом за ними.

Німці звернули на Суворовську і попрямували туди, де білів двоповерховий будинок міського поштамту.

«Пошту йдуть займати», зрозумів Альошка.

В кінці вулиці, трохи навскоси від пошти, виднівся невеликий пустир, завалений будівельним сміттям.

Сховавшись за купою щебеню, Альошка бачив, як німці зламали широкі, тристулкові двері пошти і увійшли всередину. На вулиці залишилися патрулі, чоловік п'ять. гратчасті вікна першого поверху освітилися.

Повернувшись до Спілки, Альошка розповів про бачене Силіну. Той нахмурився:

— Це точно?

— Точно!

— А у Вадона був?

— Авжеж. Звеліли передати, що все зроблять і про Забалку щоб не турбувався: буде, як умовлено.

— Гаразд. А як ти до поштамту потрапив, це начебто не по дорозі?

Альошка розповів, як наскочив на німців і йшов за ними до пошти. Силін розпитав, скільки було німців, як вони озброєні і поплескав Альошку по плечу.

— Ач який розвідник! Ну, посидь там, у залі, почекай мене.

Альошка зайшов у зал. Там саме нікого не було, і тільки на лаві біля дверей, що вели в кімнату Ради, сидів молодий хлопець-фронтовик і мотав сірі, геть зно-шені обмотки. Альошка сів поруч нього. В хлопця було безвусе, вилицювате обличчя, з-за коміра шинелі висунувся край старого вафельного рушника, який він носив замість шарфа. Рушник був брудний, аж чорний. Надійно закріпивши шнурок обмотки, хлопець випростався, глянув на Альошку і раптом зсунув рідкі безбарвні брови.

— Ти хто такий? — підозріливо спитав він.

— А ти хто? — в тон йому обізвався Альошка.

— Я Микола Пахря, мене всякий знає. А ти хто — кадет?

— Дурень ти! Звідки взяв?

— Ну, ну, ти легше! — погрозливо сказав хлопець.— Думаєш, не бачив я вашого брата?

— От і факт, що не бачив. Не кадет я: гімназистом був.

— Гімназистом? — недовірливо перепитав Пахря.— А шинелька ж ніби кадетська. Либонь, брешеш? Погони зняв, думаєш, і не видно тебе? Шпигувати прийшов?

Пахря був одного зросту з Альошкою і, мабуть, однієї з ним сили.

— Сам ти шпигун! — наливаючись злобою, промовив Альошка.— За такі слова, знаєш...

— Ти ще погрожуєш!

Не встиг Альошка опам'ятатися, як Пахря був уже на ногах і тримав у руках гвинтівку.

— Ану, руки вгору! — зарепетував він, клацаючи затвором.— Руки вгору, кажу, кадетська мордо!

Альошка схопився, стискаючи кулаки... Так вони стояли один проти одного, коли в коридор вийшов Силін разом з командиром одного з загонів —

Костюковим, кремезним сутулим фронтовиком з довгими рудими вусами.

— Що тут у вас? — насупившись, спитав Силін.— Забери гвинтівку, Пахря.

— Підозрілий тип, товаришу Силін,— доповів той.— Хто такий, невідомо.

— Забери гвинтівку, тобі кажуть. Це своя людина, мій зв'язковий.

— Зв'язковий?.. Чого ж він мовчав?

— А чого галасувати?

— Ну, сказав би, що свій, а то зразу на диби!..

Силін спитав Альошку:

— Ти можеш провести людей до пошти?

— М-можу,— насилу отямившись, вимовив Альошка.

— Тільки пройти треба акуратно, щоб ніхто не помітив. Зможеш?

— Зможу, товаришу Силін.

— Бери його, Михайле,— сказав Силін Костюкову,— хлопець нічого, бойовий,— і він по-дружньому підморгнув Альошці.

І тут Альошка наважився.

— Товаришу Силін, гвинтівку ж дайте мені.

Силін перестав посміхатися.

— Гвинтівки нема. Які були, роздали по заводах.

— А як же я...

— Що ти? Дивись, Олексію: відведеш людей і зразу назад. Під кулі не лізь. Зрозумів?

— Зрозумів...— Альошка кусав губи. Тут басом заговорив Костюков:

— Що ж ти, Петре, посилаєш хлопця на завдання, а зброї не даєш? Недобре виходить.

— Хоч ти помовч! Тобі б тільки зайву людину...

— А що, хлопець немаленький...

Силін глянув на Альошчине засмучене обличчя.

— Тьху, ну й діла! Іди за мною... Схвильований Альошка пройшов за ним до кімнати

Ради. Тут уже нікого не було, за столом сидів тільки стомлений писар. В кутку лежала купа речових мішків. Силін дістав свій мішок, порився в ньому і повернувся до Альошки.

— На, бери.

В руці він тримав великий поліцейський «Сміт і Вессон». Альошка схопив револьвер.

— Користуватись умієш? — спитав Силін.— Дай сюди...