Лорен, схоже, нічого не помічала, й Фок був радий. Бажано, щоб вона якнайменше дивилася вниз. Крізь гуркіт водоспаду Фок почув кроки на дерев’яному містку. Лорен, мабуть, їх теж почула, бо озирнулася на звук. З’явився сержант Кінг в оточенні ще двох офіцерів. Він зупинився на відстані, підніс до вуст рацію і пробурмотів щось, чого Фок не міг розчути з такої віддалі.

— Нехай не підходять.

Обличчя Лорен було мокре, але очі сухі, а вираз такий, що Фок занервувався. Йому здалося, що він уже бачив такий вираз. Вираз людини, яка здалася.

— Добре, — сказав Фок, — але вони не зможуть триматися подалі цілу ніч. Вони захочуть з вами поговорити, і ви повинні їм дозволити. Якщо ви відійдете від краю, ми можемо спробувати все владнати.

— Аліса намагалася сказати мені про фото Марго. Може, якби я її вислухала, все було б інакше.

— Лорен...

— Що? — урвала вона його. Подивилася. — Гадаєте, здатні все виправити?

— Можемо спробувати. Обіцяю. Будь ласка. Просто повертайтеся на турбазу й поговоріть з нами. Не хочете зробити це заради себе, то... — він завагався, не впевнений, чи варто розігрувати цю карту. — У вас донька. Ви їй потрібні.

Й миттєво він збагнув, що не слід було цього казати. Обличчя Лорен напружилося, й вона схилилася вперед, а на руках, які вчепилися в уступ, побіліли кісточки.

— Не потрібна я Ребецці. Не можу я їй допомогти. Я дуже старалася — все її життя. І, Богом присягаюся, я розумію, що накоїла помилок, але я робила все, що могла, — похилила вона голову, втупившись у безодню. — Я тільки все погіршила. Як я могла так з нею вчинити? Вона ж зовсім ще дівчинка. Аліса мала рацію, — гойднулася вона вперед. — Це я в усьому винна.

День 4. Ранок неділі

Перше, що почула Лорен, розплющивши очі, це крик знадвору колиби.

Навколо був рух, хтось підвівся, залунали кроки по мостинах. Гупнули, широко розчахнувшись, двері. Лорен повільно сіла в спальному мішку. Голова пульсувала від болю, а повіки були важкі. Аліса. Вмить повернувся спогад про стежку. Лорен роззирнулася. Вона єдина залишалася в кімнаті.

Оповита жахом, Лорен зіп’ялася на ноги й підійшла до дверей. Визирнула й покліпала. На галявині зчинилася якась метушня. Лорен намагалася зрозуміти, що саме бачить. Не Алісу. Брі.

Брі звалилася біля вчорашнього кострища, притискаючи до себе праву руку. Її обличчя зблідло.

— Підніми її! — кричала Бет, намагаючись задерти сестрину руку над головою.

Джил несамовито гортала тоненький буклет. Ніхто не дивився на Лорен.

— Написано, що потрібна шина, — сказала Джил. — Знайдіть щось, щоб зафіксувати руку.

— Що? Якого типу?

— Не знаю! Звідки мені знати? Якийсь патик абощо! Та що завгодно.

— Треба йти, — кричала Бет, згрібаючи жменю поламаних гілочок. — Джил! Нам слід негайно доправити її до лікаря. Чорт, невже ніхто не проходив курс першої допомоги?

— Так, клята Аліса! — Джил нарешті обернулася до колиби й побачила на порозі Лорен. — Де вона? Збуди її. Скажи, що у нас тут зміїний укус.

У Лорен майнула сюрреалістична думка, що Джил пропонує їй піти на стежку й збудити Алісу, але натомість Джил вказувала на колибу. Мов уві сні, Лорен пірнула всередину й роззирнулася. І досі вона була тут одна-єдина. На підлозі — чотири спальні мішки. Вона перевірила всі. Порожні. Аліси немає. Вона не поверталася.

У дверях вчувся рух, і з’явилася Джил.

Лорен похитала головою.

— Її немає.

Джил застигла, а потім різко схопила з підлоги свій наплічник і спальний мішок і витрусила їх.

— Де моя куртка? В ній був телефон. Чорт! Ця сука його забрала.

Кинувши речі, вона розвернулася й вийшла, хряснувши дверима.

— Вона втекла, чорти б її вхопили, і забрала телефон, — долинув знадвору приглушений голос Джил. Лорен почула обурений зойк — то був хтось із близнючок.

Натягнувши черевики, вона видибала надвір. Вона знала, де куртка. Аліса вночі пхнула її за повалене дерево. Якби ж то Лорен узагалі не вставала в туалет! Якби ж то збудила інших, замість гнатися за Алісою в темряві. Якби ж то змогла вмовити Алісу не йти. Якби ж то все пішло по-іншому.

За поваленим деревом виднілася кольорова пляма.

— Куртка тут.

Джил вихопила в Лорен куртку й обмацала кишені.

— Ні. Вона його точно забрала.

Бет стояла над Брі, яка досі лежала на землі, але рука її була знерухомлена саморобною шиною.

— Гаразд. Які в нас варіанти? — заговорила Джил, важко сапаючи. — Ми лишаємося тут. Або розділяємося, лишаємо Брі тут...

— Ні! — в унісон вигукнули сестри.

— О’кей. О’кей, тоді доведеться йти. Ми всі допомагатимемо Брі, але в який бік... — Джил розвернулася.

— Рухаємося й далі на північ, — мовила Лорен.

— Ти впевнена?

— Так. Додержуймося плану. Постараємося триматися прямо, рухатися швидко й будемо сподіватися, що вдасться вийти на дорогу. Це наш найкращий шанс.

Джил коротесеньку мить поміркувала.

— Гаразд. Але спершу слід пошукати Алісу. Про всяк випадок.

— Ви жартуєте? Який випадок?

— А такий випадок, що вона могла піти в туалет і підвернути кляту ногу, не знаю!

— Ні! Треба йти!

— Тоді пошукаємо дуже швидко. Втрьох. Брі лишимо тут... — Джил повагалася. — І далеко не відходьте.