Читаем Сяйво полностью

— Я приїжджаю до «Оверлука» з тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року, — проказувала вона знічено усміхненому клерку. — Я продовжувала приїздити навіть після того, як мій другий чоловік помер від інсульту на тому виснажливому роук-корті, — а я казала йому того дня, що сонце занадто пече, — і я ніколи… Повторюю: ніколи… не платила нічим іншим, а лише своєю кредитною карткою «Америкен Експрес». Я повторюю…

— Вибачте, — промовив містер Уллман.

Вони задивилися, як він іде через вестибюль, як шанобливо торкається ліктя місіс Брант і, розводячи руками, киває, коли вона переадресовує свою тираду до нього. Співчутливо її вислухавши, він знову кивнув і щось відповів. Місіс Брант з переможною посмішкою обернулася до нещасного клерка за стійкою і гучно проголосила:

— Дякувати Богу, є бодай один працівник у цьому готелі, який не перетворився на несусвітнього філістера!

Вона дозволила Уллману, котрий ледь діставав до масивного плеча її шуби, взяти себе під руку й повести звідти геть, либонь, до його кабінету у внутрішній частині готелю.

— Ух ти! — сказала Венді, сміючись. — Цей франт вартий тих грошей, які йому тут платять.

— Але йому не подобається та леді, — тут же вставив Денні. — Він тільки прикидається, ніби вона йому подобається.

Джек з усмішкою подивився вниз на сина:

— Я певен, що так воно й є, доку. Проте улесливість — це та штука, що підмазує коліщата нашого світу.

— Що таке улесливість?

— Улесливість, — пояснила йому Венді, — це коли твій тато каже, що йому подобаються мої нові жовті слакси, у той час як насправді ні, або коли він каже, що мені зовсім не треба скинути зайвих п’ять фунтів.

— О. То це коли брешуть жартома?

— Щось дуже схоже на це.

Якийсь час він дуже уважно роздивлявся на неї і врешті сказав:

— Мамуню, а ти гарненька. — І розгублено насупився, коли батьки, обмінявшись поглядами, розреготалися.

— Уллман не надто витратив своєї улесливості на мене, — сказав Джек. Давайте-но, хлопчики та дівчатка, відійдемо он туди, до вікна. Здається мені, я занадто звертаю на себе увагу, стовбичачи тут, посередині, у своїй джинсовій куртці. Бог відає, я й гадки не мав, що тут буде бодай скількись люду в день закриття. Здогадуюся, що я помилявся.

— Ти маєш дуже красивий вигляд, — сказала вона, і знову обоє розреготалися, аж Венді при цім затулила собі рота долонею. Денні й тепер нічого не зрозумів, але все було гаразд. Вони любили одне одного. Денні подумав, що цей готель нагадує його мамі якийсь інший,

(якийсь «бік-мен»)

де вона була щасливою. Денні хотів би, аби і йому це місце подобалося так само, як їй, хоча він не переставав собі знову і знову нагадувати, що ті події, які йому показував Тоні, не завжди справджувалися. Він буде обережним. Він пильнуватиме оте щось, що зветься АРАК. Але нічого не казатиме, якщо не буде конче змушений. Бо вони зараз щасливі, вони сміються і нема жодних поганих думок.

— Погляньте-но сюди, який краєвид, — показав Джек.

— Ох, як тут мальовничо! Дивися, Денні!

Але Денні вид не здався аж таким мальовничим. Він не любив висоти; від неї в нього паморочилося в голові. Поза широким ґанком, що тягнувся вздовж усього готелю, гарно доглянута галявина (правобіч неї містився коротесенько підстрижений тренувальний майданчик з лункою для гольфу) спускалася в бік довгого прямокутного плавального басейну. На одному його кінці стирчала маленька тринога з оголошенням ЗАЧИНЕНО; він умів сам прочитати такі написи, як «зачинено», «стоп», «вихід», «піца» та ще кілька інших.

Від басейну кудись далі вилася між молодими сосонками, ялинками й осиками посипана гравієм стежина. Там стояв маленький щит з написом, якого він не знав: ROQUE. А під ним стрілка.

— Татку, що означає оте слово R-O-Q-U-E?

— Це назва гри, — відповів тато. — Вона трохи схожа на крокет, тільки в неї грають на такому гравійному корті, наче великий більярдний стіл з бортами замість трави. Дуже древня гра, Денні. Інколи тут проводять турніри.

— А в неї треба грати крокетним молотком?

— Доволі схожим, — погодився Джек. — Лише держак коротший і головка двобічна. З одного боку тверда гума, а інший бік дерев’яний.

(Виходь, ти, малий засранцю!)

— Правильно назва цієї гри вимовляється роук, — продовжував тато. — Я навчу тебе в неї грати, якщо захочеш.

— Можливо, — якось відчужено промовив Денні тихим, безбарвним голосом, що змусило батьків обмінятися над його головою здивованими поглядами. — Хоча вона може мені й не сподобатися.

— Ну, доку, ти не змушений грати у те, що тобі не подобається. Правда ж?

— Звичайно.

— А оті звірі тобі подобаються? — спитала Венді. — Це називається топіарій[67].

Поза стежкою, що вела до роуку, виднілися живоплоти, вистрижені у формах різних тварин. Денні з його гострим зором упізнав кролика, собаку, коня, корову і трійко більших фігур, що були схожі на пустотливих левів.