Читаем Рубінова книга полностью

Щоб не залишатися більше на самоті, я вирішила навідатися до рідних у музичному салоні — навіть наражаючись на ризик, що мене звідти випхають, бо саме надумали побалакати про щось надсекретне.

Коли я увійшла, тітонька Медді сиділа біля вікна у своєму улюбленому фотелі, а Шарлотта стояла біля іншого вікна, злегенька присівши на письмовий стіл у стилі Людовіка Чотирнадцятого, до стільниці якого, позолоченої і вкритої строкатим лаком, нам було категорично заборонено торкатися, причому будь-якою частиною тіла. (Незбагненно, як таке чуперадло, як цей стіл, могло стільки важити — у всякому разі, за твердженням леді Арісти. Навіть таємних шухляд у ньому не було: ми з Леслі давно це перевірили.) Шарлотта вже встигла скинути форму й переодягнутися в темно-синю сукню, яка нагадувала дещо середнє між нічною сорочкою, купальним халатом і чернечою рясою.

— Як ти бачиш, я досі тут, — мовила вона.

— Це… добре, — відказала я, намагаючись не витріщатися на її жахливу сукню.

— Це нестерпно, — сказала тітка Ґленда, ходячи туди-сюди від одного вікна до іншого. Вона була висока й струнка, як Шарлотта, і мала блискучі руді кучері. Такі ж кучері були й у моєї мами, і свого часу в бабусі. Кароліна і Нік теж успадкували цей колір волосся. Тільки в мене волосся було пряме та чорне. Як у батька.

Раніше мені теж дуже хотілося бути рудою, та Леслі переконала мене, що чорне волосся чарівно контрастує з блакитними очима і світлою шкірою. Леслі з успіхом розтлумачила мені, що моя родимка на скроні, схожа на якийсь місячний серпик (тітка Ґленда називала її не інакше, як «смішний банан»), оригінальна й таємнича на вигляд. Згодом я почала здаватися собі гарненькою, не в останню чергу завдяки брекетам, які вирівняли мої випнуті зуби, що робили мене схожою на якогось зайця. Нехай я навіть і не була такою «чарівною, сповненою чудесної принади», як Шарлотта, якщо висловлюватися мовою Джеймса. Ха, побачив би він її у цьому мішку.

— Ґвендолін, янголятко, хочеш лимонного льодяника? — Тітонька Медді поплескала по лавочці поруч із собою. — Сядь до мене і трошки мене розваж. Ґленда страх як нервує мене своєю біганиною туди-сюди.

— Ти ж не уявляєш собі материнських почуттів, тітко Медді, — сказала тітка Ґленда.

— Таки так, не уявляю, — зітхнула тітка Медді.

Тітонька Медді була сестрою мого діда. Заміж вона так і не вийшла. Тітонька Медді була маленькою пампушкою з блакитними оченятами, веселими, мов у дівчати, і фарбованим золотавим волоссям, з якого частенько стирчали забуті бігуді.

— А де леді Аріста? — запитала я, дістаючи з бляшанки лимонний льодяник.

— Балакає по телефону, — повідомила тітонька Медді. — Але так тихо, що ні словечка не зрозуміти. Це, до речі, остання коробочка льодяників. У тебе, бува, не знайдеться хвилина збігати у «Селфріджес»[9] і купити мені нових?

— Само собою, — відказала я.

Шарлотта перемістила свою вагу з однієї ноги на іншу, і тітка Ґленда відразу ожила.

— Шарлотто?

— Пусте, — мовила Шарлотта.

Тітка Ґленда стиснула губи.

— Може, тобі варто було очікувати на першому поверсі? — запитала я Шарлотту. — Щоб не довелося падати з висоти.

— Може, тобі варто було стулити писок, якщо ти не маєш про це жодного поняття? — відповіла Шарлотта.

— Справді, останнє, що зараз потрібно Шарлотті, так це дурні зауваження, — докинула тітка Ґленда.

Я вже шкодувала, що спустилася вниз.

— Першого разу носій гена переміщається в минуле щонайбільше на півтори сотні років, — люб'язно пояснила тітонька Медді. — Цей будинок був збудований 1781 року, себто тут, у музичному салоні, Шарлотта як у Бога за дверима. Хіба що налякає кілька паній, які розводитимуть тут музику.

— У цій сукні абсолютно точно, — сказала я так тихо, що мене могла почути тільки тітонька Медді. Вона захихотіла.

Двері розчинились, і ввійшла леді Аріста. Зовні завжди здавалося, ніби вона проковтнула аршин. Або й кілька. Один для рук, один для ніг і ще один, щоб скріплювати їх посередині. Сиве волосся строго зачесане назад і зібране на потилиці у вузол. Викапана викладачка балету: дай їй привід вчепитися, то вона свого не подарує…

— Машина вже виїхала. Де Віллерзи чекають на нас у Темплі. Після повернення Шарлотту можна одразу ж записати на хронограф.

Я не зрозуміла жодного слова.

— А якщо сьогодні це не відбудеться? — запитала Шарлотта.

— Шарлотто, дорогенька, у тебе вже тричі паморочилося в голові, — нагадала тітка Ґленда.

— Рано чи пізно це станеться, — оголосила леді Аріста. — Ходімо, машина може приїхати щохвилини.

Тітка Ґленда взяла Шарлотту за руку, і разом з леді Арієтою вони покинули салон. Тільки-но двері за ними зачинилися, ми з тітонькою Медді перезирнулися.

— Іноді можна подумати, що ти перетворився на невидимку, еге ж? — мовила тітонька Медді. — Принаймні деколи почути «до побачення» або «привіт» було б непогано… Або, наприклад: «Люба Медді, чи не привиділося тобі часом щось, що б нам допомогло?»

— А що — справді привиділося?

— Ні, — відповіла тітонька Медді. — Дякувати Богу, ні. Як часом щось примариться, одразу нападає ненажерство, а я й так роз'їхалась, як діжка.