— Ні. Я думаю, що він радше належить до Вартових і стовбичить там просто з принципу. — Леслі знову заглибилася у свої записи. — Власне, про Вартових я, до речі, нічого не знайшла, це, мабуть, дуже таємна Таємна Ложа. Але деякі з названих тобою імен — Черчилль, Веллінгтон, Ньютон — можна надибати у списках масонів. Тобто ми можемо виходити з того, що обидві Ложі якось пов'язані. Про потопельни-ка-хлопчика на ім'я Роберт Вайт в інтернеті нічого немає, але в бібліотеці є всі примірники «Times» і «Observer» за останні сорок років. Я впевнена, що там що-небудь знайдеться. Що ще? Ага, горобина, сапфір і крук… Ну, це можна, зрозуміло, тлумачити як завгодно, але коли йдеться про весь цей езотеричний мотлох, то все може означати будь-що, тому надійних джерел тут годі й шукати. Нам треба спиратися радше на факти, ніж на все це базікання. Ти повинна просто з'ясувати ще більше. Перш за все про Люсі й Пола і щодо того, чому вони поцупили хронограф. Очевидно, вони знають щось таке, чого не знають інші. Або воліють не знати. Або ж мають принципово іншу думку.

Знову відчинилися двері. Цього разу кроки були важкі й енергійні. Хтось цілеспрямовано прямував до нашої кабінки.

— Леслі Гей і Ґвендолін Шеферд! Негайно виходьте звідти і вертайтесь на урок!

Ми зніяковіло мовчали. Тоді Леслі сказала:

— Ви знаєте, що це дівчачий туалет, еге ж, містере Вітмен?

— Рахую до трьох, відповів містер Вітмен. — Раз…

На «три» ми самі відчинили дверцята.

— Запишу в класний журнал, — сказав містер Вітмен, дивлячись на нас, як суворе білченя. — Ви мене вельми розчарували. Найбільше ти, Ґвендолін. Ти не можеш робити все, що тобі заманеться, тільки тому, що зайняла місце своєї кузини. Шарлотта ніколи не легковажила свої шкільні обов'язки.

— Так, містере Вітмен, — сказала я. Ця авторитарна манера личила йому, як корові сідло. Зазвичай він був цілком ласкавий — ну, в найгіршому разі саркастичний.

— А тепер бігом у клас!

— Як ви дізналися, що ми тут? — запитала Леслі.

Містер Вітмен не відповів. Він сягнув рукою до папки Леслі.

— А це я поки що візьму собі на сховок!

— О ні, не треба. — Леслі притиснула папку до грудей.

— Давай сюди, Леслі!

— Але мені вона потрібна… для уроку!

— Рахую до трьох…

На рахунок «два» Леслі, скрегочучи зубами, віддала папку. Було дуже неприємно, коли містер Вітмен заштовхнув нас у клас. Місіс Каунтер, очевидно, озлилася на нашу спробу прогуляти заняття, бо до кінця уроку сприймала нас як порожнє місце.

— Ви що — смалили? — запитав нас Ґордон.

— От дятел, звісно ні, — відмахнулася Леслі. — Нам треба було спокійно поговорити.

— Ви прогуляли, бо хотіли поговорити? — Ґордон постукав себе по голові. — Справді? Дівки!

— Зараз містер Вітмен може перечитати всі папери, — сказала я Леслі. — І тоді він дізнається, і Вартові теж дізнаються, що я тобі все розповіла. А це точно заборонено.

— Так, точно заборонено, — погодилася Леслі. — Можливо, вони пришлють чоловіка в чорному, щоб прибрати мене, бо я знаю те, про що ніхто не повинен знати… — Здавалося, ця перспектива її підбадьорила.

— А якщо ця думка не така вже й хибна?

— Тоді… я піду куплю тобі сьогодні по обіді газовий балончик, і собі теж куплю. — Леслі поплескала мене по плечі. — Ходімо! Ми не дозволимо покласти себе на обидві лопатки!

— Ні, ми не дозволимо. — Я заздрила незламному оптимізму Леслі. Вона в усьому завжди бачила тільки кращий бік. Якщо він, звичайно, був.

Розділ чотирнадцятий

14 серпня 1949 року

15:00–18:00. Люсі й Пол з'явилися в моєму бюро для елапсування. Ми базікали про реконструкцію й облаштування цієї частини міста та про той неймовірний факт, що Ноттінґ Гілл у їхній час став найпопулярнішим і найдорожчим районом міста (вони називають це «стильний»). Ще вони принесли мені список усіх переможців Вімблдону з 1950 року. Все, що виграю на тоталізаторі, я обіцяв вкласти у фонд сплати за освіту моїх дітей і онуків. Крім того, я збираюся придбати один-два зруйнованих будинки в Ноттінґ Гіллі. Про всяк випадок.

Звіт: Лукас Монтроз, адепт 3-го ступеня.

Сьогодні заняття тягнулися болісно повільно, шкільний обід був так само гидкий, як зазвичай (йоркширський пудинг), і, коли після двох уроків хімії можна було нарешті йти додому, я відчувала, що не проти подрімати.

Шарлотта цілісінький день мене ігнорувала. На одній із перерв я спробувала заговорити з нею, але вона заявила:

— Якщо ти хочеш вибачитися — забудь!

— За що це я маю вибачатись? — обурилася я.