— Одного ранку, десь із місяць тому, я раптом опинилася не в себе вдома, у Міддлбері, штат Вермонт, а тут, у Нью-Йорку, у квартирі. Голова розколюється, з носа юшить кров… Спершу й гадки не мала, де я. Потім стала пригадувати… й це життя теж. Живу сама, маю інвестиційну фірму. Але в мене… — було видно, що жінка ледве стримує почуття. — … Я маю спогади і про інше життя, у Вермонті. У мене був дев’ятирічний син, Сем. Мого чоловіка звали Джо Берман, ми займалися ландшафтним дизайном. Я звалася Енн Берман. І ми були цілком щасливою родиною.

— На що вони схожі? — питає Баррі, непомітно присуваючись іще ближче.

— Хто — вони?

— Ваші хибні спогади про те життя, що у Вермонті.

— Розумієте, я не просто пригадую, як ішла до шлюбу. Я пам’ятаю нашу суперечку через те, яким мав бути весільний торт. До найменших подробиць пам’ятаю наш будинок. Нашого сина. Його народження — все до останньої миті. Його сміх. Його родимку на лівій щоці. Його перший день у школі. Як він не хотів, щоб я йшла додому. А от коли намагаюсь уявити його самого, він якийсь чорно-білий. Очі безбарвні. Я переконую себе в тому, що вони були блакитні. А бачу їх чорними. Всі спогади з того життя — вони як старе чорно-біле кіно. Ніби щось справжнє, а копнути глибше — якісь фантоми, спогади-примари… — Енн раптом осікається, та згодом додає: — Всі гадають, що СХП стосується тільки важливих, ключових моментів у житті, але подробиці — вони такі болючі. Я не просто пам’ятаю свого чоловіка. Я пам’ятаю запах його дихання, коли вранці, ще в ліжку, він обертався до мене. Як він раненько вставав, чистив зуби й вертався назад, сподіваючись на секс. От що найболючіше. Чіткі подробиці, які показують, що все було насправді.

— А це життя? — питає Баррі. — Воно ж чогось варте для вас?

— Можливо, хтось, підчепивши СХП, й далі намагається триматися за реальні, а не хибні спогади, але з мене вже досить! Я й так трималася довгі чотири тижні. Більше не можу прикидатися. — Сльози течуть з її очей, розмиваючи туш. — Мого сина взагалі не існувало. Розумієте? Він — лише приємний глюк у мене в голові.

Баррі наважується ступити ще один крок до неї, але цього разу вона помічає.

— Не наближайтеся.

— Ви не самотні.

— Гори воно синім полум’ям! Я дуже самотня.

— Я знаю вас лише кілька хвилин, і повірте, мені буде дуже сумно, якщо ви це зробите. Подумайте про тих, хто вас любить у цьому житті. Уявіть, що вони відчуватимуть.

— Я відшукала Джо, — говорить Енн.

— Це хто?

— Мій чоловік. Він живе у власному будинку на Лонг-Айленді. Так дивився на мене, ніби вперше бачить, але ж видно було, що впізнав. У нього зовсім інше життя. Він одружений — не знаю, з ким саме. Не знаю, чи є в них діти. А на мене дивився, ніби я — божевільна.

— Співчуваю вам, Енн.

— Це так боляче…

— Послухайте, я також через це пройшов. Хотів вкоротити собі віку. А тепер от стою перед вами й кажу: як добре, що нічого із собою не зробив. Як добре, що мені вистачило сил пережити це. Ця чорна смуга — не вся книга вашого життя. Лише розділ.

— А що з вами сталося?

— Я втратив дочку. Життя пройшлося по мені котком.

Енн переводить погляд на пломінкий небокрай.

— У вас лишилися її фотографії? Ви досі розмовляєте про неї з іншими?

— Так.

— То вона хоч насправді була.

Баррі не знає, що на це сказати.

Енн знову дивиться собі під ноги. Скидає одну туфлю.

Дивиться, як вона падає.

Тоді скидає другу.

— Енн, будь ласка…

— У моєму попередньому, несправжньому житті, п’ятнадцять років тому, Френні — так звали першу дружину мого Джо — справді стрибнула з цієї тераси. В неї була клінічна депресія. І я знаю, він картав себе. Перш ніж піти з дому Джо на Лонг-Айленді, я сказала йому, що сьогодні ввечері стрибну з По-білдингу, як Френні. Це так тупо й наївно, але я сподівалася, що він прийде сюди сьогодні, врятує мене. Зробить те, чого для неї не зробив. Я спершу гадала, що ви — це він, але Джо не користується одеколоном. — Енн замріяно усміхається, а тоді додає: — Пити хочеться.

Баррі крізь засклені французькі двері зиркає в темний кабінет і бачить біля стійки реєстрації двоє патрульних. Тоді він озирається на Енн.

— Ну, може, ви підведетеся, ми зайдемо всередину, я наллю вам води.

— А може, краще принесіть сюди?

— Я не можу залишити вас саму.

Руки в неї тремтять, в її очах він читає раптову рішучість.

Енн дивиться Баррі у вічі.

— Це не ваша провина, — говорить вона. — Це не могло закінчитись інакше.

— Енн, ні…

— Мого сина не стало.

І вона з невимушеною грацією відривається від карниза.

<p>Гелена</p><p>22 жовтня 2007 року</p>

О шостій ранку Гелена вже стоїть під душем, змиваючи сон струменями гарячої води, і тут її пронизує потужне відчуття: в її житті уже була ця мить! А втім, нічого особливого. Дежавю в неї постійно, від двадцяти років з гаком. І в цьому моменті під душем нічого особливого. Як там «Маунтінсайд капітал»? Уже тиждень минув, як Гелена послала свою пропозицію. Могли б і відповісти. Призначити зустріч, якби їх зацікавила тема.