Читаем Професор Вільчур полностью

– І чи я докторові не казав сто разів: плюнути на все, поїхати до професора і сказати: що було, а вже немає, то по тому й сліду немає. Згода між нами – й кінець. Так я роблю і, чорт забирай, я ніколи не помилявся. Ну, а тепер тримайтеся міцно, бо нарешті ми знову зможемо їхати нормально.

Пісок справді закінчився, і коні рушили клусом вибоїстою, але твердою дорогою. Проминувши поворот, вони побачили вогні Радолішок, що світилися.

У домі Павліцького ще ніхто не спав. Лікар лише кількома словами перекинувся зі своєю дружиною, забрав із шафки потрібні речі й повернувся до брички. Оскільки до млина вів ідеальний битий тракт, через кілька хвилин вони були вже там. Люція почала дякувати панові Юрковському, але він засміявся:

– Я навіть не думаю прощатися. Так легко ви мене не позбудетесь. По-перше, мушу після тих ваших процедур відвезти доктора до містечка, а по-друге, я хочу скористатися цією можливістю та зробити візит вам і заодно познайомитись з професором.

– З радістю. Будь ласка.

Всупереч передбаченню Люції, Вільчур уже знав, що собака, який вкусив його, був скажений. Поліцейським вдалося вбити нещасну тварину біля ставка, куди він повернув після кладовища. Професор сам оглянув його і не сумнівався, що це сказ. Він також здогадався, що Люція не повертається так довго, бо шукає противоправцеву сироватку.

Він тепло привітав Павліцького, і дізнавшись, що лікар випадково мав сироватку вдома, щиро подякував йому за те, що він захотів особисто його відвідати.

Після закінчення процедури, яку Павліцький провів спільно з Люцією, треба було змінити перев’язку. Рана від укусу виявилася глибокою. Ліва рука опухла по лікоть, долоня дуже спухла, а два пальці не рухались. Не було сумнівів, що були пошкоджені нерв та кілька судин.

– У всякому разі, – підсумував Павліцький, – вам, пане професоре, треба їхати в місто. Ви самі бачите, що, окрім вакцини, можливо, вам доведеться зробити хірургічне втручання. Колега Канська – лікар-терапевт, а щодо моїх хірургічних здібностей, – він вимушено посміхнувся, – ви вже маєте свою думку.

– Не ображайтеся за це на мене. Кожен з нас має якусь спеціальність. А дивлячись на ваші рецепти, мушу вам сказати, що я завжди підкреслював вашу поміркованість у призначенні найрадикальніших медичних засобів. Ви, без будь-яких сумнівів, досвідчений терапевт.

Павліцький ледь почервонів.

– Для мене честь почути слова вдячності з ваших уст, пане професоре.

Вільчур розсміявся.

– Облиште, любий колего. А щодо вашого професійного визнання, то я дам вам найкращий доказ того, що виконуватиму ваші вказівки і завтра поїду до міста.

Люція пішла, щоб зайнятися приготуванням чаю. Самовар був ще теплим. Потрібно було тільки досипати трохи вугілля і за допомогою малого міха розжарити його. Роблячи це, вона відчула легке запаморочення. Здивована цим, вона перевірила свій пульс. Нарахувала дев’яносто шість ударів.

«У мене лихоманка», – подумала вона.

Однак поміряти температуру в неї не було часу.

Незабаром, випивши чай, Павліцький та Юрковський почали прощатися.

– Якщо пан професор дозволить, за вашої відсутності я сюди заглядатиму, щоб допомагати колезі Канській.

– Я буду вам дуже вдячний. Не тільки за моєї відсутності, але завжди вас сюди ласкаво просимо.

– Може, таким чином, – засміявся Павліцький, – я якось реабілітую себе. Маю репутацію заздрісника й скнари. Хочу довести, що це не так. Повірте, пане професоре, у мене завжди багато бідних пацієнтів. Зрештою, інакше й бути не може в околиці, де так багато бідноти.

Коли вони нарешті поїхали, а Вільчур теж пішов відпочивати, Люція поміряла температуру. Мала тридцять вісім з рисочками. Переправа крізь торфовище не могла минути безслідно. Вона ж тим не дуже переймалась. Перед сном прийняла велику дозу аспірину і негайно заснула важким кам’яним сном.

Наступного ранку вона прокинулася з гарячкою. Незважаючи на це – встала. Цього дня на неї чекали не тільки звичайні пацієнти, але найважливіше, чим треба було зайнятись: відправити Вільчура на залізничну станцію.

О сьомій ранку крутобокий огир Ванька вже був запряжений в бричку. Зоня мала везти, бо ніхто з чоловіків не міг відірватися від роботи в млині. Люція спакувала валізу Вільчура, який з перев’язаною рукою, однак, приймав хворих. Біля восьмої, після сніданку, він сів у бричку.

– Мені дуже шкода, що відпускаю вас самого, – сказала Люція, – але я не можу залишити всіх цих хворих без опіки.

Вільчур уважно придивився до неї.

– У вас немає гарячки?

Вона рішуче заперечила.

– О ні. Я просто схвильована тим всім.

– Тільки ви тут принаймні не розхворійтесь, – сказав він, цілуючи їй руку.

– Я сумуватиму, – прошепотіла вона так, щоб Зоня не почула цього. – І, будь ласка, напишіть мені.

– Добре. Добре.

– Якщо я щодня не отримуватиму листа, то не втримаюсь і приїду до міста. Я думаю, що ця погроза є достатньо значною, щоб змусити вас писати.

Зоня, яка нетерпляче сиділа поруч з Вільчуром, перервала цю розмову:

– Ну, якщо ми маємо ще затриматися у доктора Павліцького у Радолішках, то час уже їхати.

– До побачення! – вигукнув Вільчур.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Шагреневая кожа
Шагреневая кожа

По произведениям Оноре де Бальзака (1799—1850) можно составить исчерпывающее представление об истории и повседневной жизни Франции первой половины XIX века. Но Бальзак не только описал окружающий его мир, он еще и создал свой собственный мир – многотомную «Человеческую комедию». Бальзаковские герои – люди, объятые сильной, всепоглощающей и чаще всего губительной страстью. Их собственные желания оказываются смертельны. В романе «Шагреневая кожа» Бальзак описал эту ситуацию с помощью выразительной метафоры: волшебный талисман исполняет все желания главного героя, но каждое исполненное желание укорачивает срок его жизни. Так же гибельна страсть художника к совершенству, описанная в рассказе «Неведомый шедевр». При выпуске классических книг нам, издательству «Время», очень хотелось создать действительно современную серию, показать живую связь неувядающей классики и окружающей действительности. Поэтому мы обратились к известным литераторам, ученым, журналистам и деятелям культуры с просьбой написать к выбранным ими книгам сопроводительные статьи – не сухие пояснительные тексты и не шпаргалки к экзаменам, а своего рода объяснения в любви дорогим их сердцам авторам. У кого-то получилось возвышенно и трогательно, у кого-то посуше и поакадемичней, но это всегда искренне и интересно, а иногда – неожиданно и необычно. В любви к творчеству Оноре де Бальзака признаётся переводчик и историк литературы Вера Мильчина – книгу стоит прочесть уже затем, чтобы сверить своё мнение со статьёй и взглянуть на произведение под другим углом.

Оноре де Бальзак

Проза / Зарубежная классическая проза / Классическая проза