Читаем Професор Вільчур полностью

– Він хотів, щоб ви повернули йому пакет з листами?

Вона заперечила рухом голови.

– Ні.

Вільчур усміхнувся.

– Я цього очікував.

– Серйозно? Признаюсь, для мене це була справжня несподіванка.

– Бо ви його знаєте надто мало. Люди його типу не люблять порпатися у минулому, яке вони колись перекреслили самі або яким доля це минуле перекреслила.

– Перекреслити – не значить забути, – зауважила Люція.

– Авжеж однак це означає хотіти забути. Хоча у таких випадках хотіти ніколи не означає могти…

Того дня Люція спалила всі листи та папери дядини. Вона жодним словом не обмовилась про це Омелі, очікуючи, що він сам спитає. А він лише через тиждень під час розмови підкинув недбале питання:

– А що ж ви, senorita, зробили з тим, що залишилося після вашої шановної родички?

– Я зробила так, як ви порадили, – відповіла вона. – Я все спалила. Але я вам зізнаюся, боюся, чи не буду про це жаліти. Хтозна, чи людина, якій могло б залежати на цих паперах, колись зголоситься і захоче забрати ці речі.

Омела скривив вуста.

– О, darling. Наскільки я знаю людей, цього точно не станеться.

– Якби я була така впевнена, як і ви, я б не мала докорів сумління, що вчинила надто легковажно.

– Ніколи не слід шкодувати про це. Я все життя був легковажним, і бачите, які чудові результати. Я купаюся в достатку, жінки мене люблять, у мене є розум і село, як каже Фредро[62], чого мені ще бракує?.. Легковажність – це перевага справжніх філософів. Прийміть це через противагу: важковажність! Тупі й похмурі люди важко думають.

Люція посміхнулася.

– І ви часом буваєте похмурим.

Він підняв вказівний палець.

– Але лише під час розладу шлунка.

– Або під впливом якихось роздумів.

Він заперечливо похитав головою:

– Роздуми – це й є результат поганого травлення. Як лікар, ви маєте це знати.

Люція засміялась:

– Як лікар я протестую.

– Ви помиляєтесь. Адже ми нічого не знаємо про існування нашого організму, про існування наших органів, поки вони не почнуть нагадувати нам за допомогою болю. Тоді людина, як каже Господь, дивиться в себе. А дивитися в себе – це власне роздуми. Підозрюю, що Будда, який задивився на власний пупок, мабуть, страждав від порушення травлення, на що чітко вказує здуття його животика. Узагалі, люди занадто мало уваги приділяють зв’язку духовних питань з процесом травлення. Фрейд поєднує все це з питаннями статі. Зробіть, пані, йому конкуренцію і приверніть увагу людства до шлунка. Тоді може виявитися, що страждання молодого Вертера виникли під впливом диспепсії, від якої тоді страждав пан Гете, вірш «Сумно мені, Боже»[63] народився не з ностальгії, тільки з надлишку макаронів у шлунку пана Словацького. Так, illustrissima[64], більше уваги треба звертати на черевну порожнину. Хтозна, як виглядав би світ сьогодні, якби перед битвою при Ватерлоо Наполеонові не дали яєчні з шести яєць. Хто знає, що було б з могутністю Англії, якби Філіпп Іспанський не страждав від підвищеної кислотності шлунка.

– Хто знає, – жартома підхопила Люція, – як би виглядав пан Кипріян Омела, якби його шлунок не вбирав такої кількості алкоголю.

Він стенув плечима.

– Зараз вам скажу.

– Слухаю.

– Виглядав би як якась дуже жорстка річ у костюмі, у взутті на картонній підошві з ввічливо складеними на власних грудях ручками, а голова спиралася б на подушку з сіна. Коротше кажучи, це був би звичайний стандартний трупик, зелений і сумний, у чотирьох дошках труни. Ви здогадалися. Дійсно, алкоголь має великий вплив на виживання особи, яку називають Кипріян Омела. Це єдина рідина, яка кристалізується таким чином, що крізь її призму ви все ще зможете побачити паскудну реальність повсякденного життя, обличчя та уста голоти, яка живе на цій земній кулі, і сонце, яке бездумно харчує на ній стільки непотрібних істот.

Люція сказала серйозно:

– Може, тому реальність і здається вам паршивою, бо ви дивитесь на неї крізь призму пляшки.

– Шановна пані. Існує два типи пляшок: повна та порожня. А я вмію порівнювати. І запевняю вас, що через повну світ виглядає зовсім інакше, ніж через порожню.

– І не спало вам на думку, що можна дивитись на світ, не використовуючи жодної «призми»?

Омела зневажливо посміхнувся.

– Так. Були колись такі часи. Колись у моєму житті був такий період, який я б сьогодні назвав телячим періодом. Тоді я був настільки жахливо дурний, що сьогодні мені важко повірити, мені важко зрозуміти ступінь моєї тодішньої тупості.

– Боюся, дурістю ви називаєте ідеалізм.

– Але ви знову, – запротестував Омела. – Ідеалізм не дурість. Це крайній ідіотизм.

Люція з недовірою поглянула на нього і махнула рукою.

– Не вірю. Скажу вам, що не вірю у цей ваш цинізм. Це маска, якою ви ховаєтесь від самого себе.

– Ви вгадали, madame, – поважно відповів він. – Насправді, то я – херувим, який приховує янгольський пух своїх крил під жилетом. Тому я не купаюсь, щоб не видати себе.

– Цими жартиками ви не можете мене переконати. У таких випадках інтуїція мене не підводить. У глибині душі ви залишились такою людиною, якою були колись.

– Коли? – підозріло запитав Омела.

Люція завагалася.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Шагреневая кожа
Шагреневая кожа

По произведениям Оноре де Бальзака (1799—1850) можно составить исчерпывающее представление об истории и повседневной жизни Франции первой половины XIX века. Но Бальзак не только описал окружающий его мир, он еще и создал свой собственный мир – многотомную «Человеческую комедию». Бальзаковские герои – люди, объятые сильной, всепоглощающей и чаще всего губительной страстью. Их собственные желания оказываются смертельны. В романе «Шагреневая кожа» Бальзак описал эту ситуацию с помощью выразительной метафоры: волшебный талисман исполняет все желания главного героя, но каждое исполненное желание укорачивает срок его жизни. Так же гибельна страсть художника к совершенству, описанная в рассказе «Неведомый шедевр». При выпуске классических книг нам, издательству «Время», очень хотелось создать действительно современную серию, показать живую связь неувядающей классики и окружающей действительности. Поэтому мы обратились к известным литераторам, ученым, журналистам и деятелям культуры с просьбой написать к выбранным ими книгам сопроводительные статьи – не сухие пояснительные тексты и не шпаргалки к экзаменам, а своего рода объяснения в любви дорогим их сердцам авторам. У кого-то получилось возвышенно и трогательно, у кого-то посуше и поакадемичней, но это всегда искренне и интересно, а иногда – неожиданно и необычно. В любви к творчеству Оноре де Бальзака признаётся переводчик и историк литературы Вера Мильчина – книгу стоит прочесть уже затем, чтобы сверить своё мнение со статьёй и взглянуть на произведение под другим углом.

Оноре де Бальзак

Проза / Зарубежная классическая проза / Классическая проза