Роберт неначе рiч держав,

Змагався, боронився,

Зняв потiм ясний свiй шолом

I людовi вклонився.

Англiйцi чули, як гукнув

Увесь той гурт селянський:

"Хвала i честь! нехай живе

Роберт, король шотландський!"

V

Так Роберт за снагу та одвагу

Королем у Шотландiї став,

В Едiнбургу, преславному мiстi,

Привселюдно корону прийняв.

Урочиста одправа скiнчилась,

Вийшов з церкви король на майдан,

Люд гукає: "Робертовi слава!

Хай живе! вiн довiку наш пан!"

Коли се раптом стихло гукання,

I весь люд мов чекає чого.

З юрби виступив гурт невеликий, -

То обранi вiд люду всього.

З них один наперед виступає,

Короля вiн поклоном вiта,

Поглядає навколо по людях

I такую промову чита:

"З ласки бога й народу обраний,

Наш королю! вiтаєм тебе!

Ми пiдданими влади твоєї

Признаємо охоче себе.

Коли ти боронитимеш волю

Й самостiйнiсть народу твого,

Ми повiк шанувать тебе будем

I любити, як друга свого.

Ти кликнеш на вiйну - ми зберемось

Пiд твою корогву всi гуртом,

Ми готовi тобi i країнi

Послужити мечем i щитом.

Та коли ти забудеш про справу

Честi й волi народу свого,

Схочеш iншi, багатшiї землi

Прилучати до панства твого,

Ми не пiдем тодi за тобою,

Щоб чужого добра здобувать,

Нам не тiсно у рiднiй країнi,

Нам не треба в чужу мандрувать!

Коли ти серед панських розкошiв

Продаватимеш люд свiй панам,

Ми самi боронити потрапим

Тi права, що належаться нам.

А коли ти англiйськiй коронi

Вiддаси королiвство своє, -

Знай, що в тую ганебну годину

Пропаде й панування твоє.

Ми тебе королем увiнчали,

Ми тебе й розвiнчаєм сами,

I коли проти нас ти повстанеш,

Проти тебе повстанемо ми.

Дай нам, боже, радiти довiку,

Що обрали тебе в королi,

Хай цвiте при тобi та пишає

Вiльна воля в шотландськiй землi!"

"Дай то, боже! - Роберт їм вiдмовив. -

Буду знати, на що я iду,

Дай нам, боже, довiку прожити

В щирiй згодi, у добрiм ладу!"

VI

Щира згода, добрий лад зiстався,

Не зламав Роберт свойого слова.

Не пропала, не пiшла по вiтру

Та громадська чесная умова.

Дивувались на шотландську волю

I стороннiї чужiї люде,

Всi казали: "Поки свiта сонця,

У ярмi шотландський люд не буде

Не пригас i не пропав нiколи

Вiльний дух в шотландському народi.

Стала вiльна сторона шотландська

Навiть давнiм ворогам в пригодi.

Як пiзнiш англiйцi i шотландцi

Поєднались в спiльную державу,

То англiйцi вчились вiд шотландцiв,

Як любити волю, честь i славу.

I за те хвала Роберту Брюсу, -

Вiн борцем за рiдний край з'явився.

Так! одваги та завзяття в працi

Вiн в малого павука навчився.

Вiн здобув собi велику славу,

I не вмре та слава, не поляже,

В пiснi, в словi буде вiчно жити

I про себе свiтовi розкаже.

1893 року

СПIВЕЦЬ

Пишно займались багрянiї зорi

Колись навеснi,

Любо лилися в пташиному хорi

Лiснi голоснi;

Грала промiнням, ясним самоцвiтом

Порання роса,

I усмiхалась весняним привiтом

Натури краса.

Гордо палала троянда розкiшна,

Найкраща з квiток, Барвою й пахом вродливиця пишна

Красила садок.

А соловейко трояндi вродливiй

Так любо спiвав,

Голосом дивним спiвець чарiвливий

Садки розвивав;

Слав до вечiрньої зорi прощання,

Що гасла вгорi,

Ще ж голоснiше спiвав на вiтання

Пораннiй зорi…

Вже пролетiв, немов пташка зальотна,

Весняний той час, -

Осiнь холодная, осiнь вiльготна

Панує у нас.

Тихо спускається нiчка осiння, -

Година сумна;

Мiсяць холоднеє кида промiння;

Здалека луна

Пугача вiщого крик - гук єдиний;

Дiброва нiма.

Де ж соловейко? де ж спiв солов'їний?

Ох, де ж вiн? Нема!

В вирiй полинув, де вiчная весна,

Натхненний спiвець.

Вiчно красув там рожа чудесна,

Там теплий вiтрець;

Глухо i смутно кругом на просторi.

Мiй гаю сумний!

Кинув спiвець тебе в тузi та в горi,

Тебе й край рiдний.

Тиша така тепер всюди панує.

Лиш в листi сухiм

Вiтер зiтха, мов дрiада сумує,

Iз жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова

Зломила зиму!

I розлягалась би завжди по гаю

Ясна-голосна

Пiсня, й розквiтла б у рiдному краю

Новая весна.

Та хоч би й крила менi солов'їнi,

I воля своя, -

Я б не лишила тебе в самотинi,

Країно моя!

(1889)

ВЕЧЕРНЯ ГОДИНА

Коханiй мамi

Уже скотилось iз неба сонце,

Заглянув мiсяць в моє вiконце.

Вже засвiтились у небi зорi,

Усе заснуло, заснуло й горе.

Вийду в садочок та погуляю,

При мiсяченьку та й заспiваю.

Як же тут гарно, як же тут тихо,

В таку годину забудеш лихо!

Кругом садочки, бiленькi хати,

I соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красне в якiй країнi,

Як тут, на нашiй рiднiй Волинi!

Нiч обгорнула бiленькi хати,

Немов маленьких дiточок мати,

Вiтрець весняний тихенько дише,

Немов дiток тих до сну колише.

ЗОРЯНЕ НЕБО

Зорi, очi весняної ночi!

Зорi, темряви погляди яснi!

То лагiднi, як очi дiвочi,

То палкiї, мов свiтла прекраснi.

Одна зiрка палає, мов пломiнь,

Бiлi хмари круг неї, мов гори,

Не до нас посила вона промiнь,

Вона дивиться в iншi простори…

Iнша зiронька личко ховає

В покривало прозореє срiбне,

Соромливо на дiл поглядає,

Сипле блiдеє промiння дрiбне.

Ти, прекрасна вечiрняя зоре!

Урочисто й лагiдно ти сяєш,

Ти на людське не дивишся горе,

Тiльки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить i мигтить iнша зiрка!

Срiблом мiниться iскра чудесна…

Он зоря покотилась, - то гiрка

Покотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче

Небо зорями-слiзьми над нами.

Як тремтить теє свiтло! Неначе