Читаем Печера ідей полностью

Вони спинилися. Якусь хвилю дивилися один на одного, розгублені й стривожені, немовби кожен із них був тим, чого другий цієї миті конче потребував. Гераклове обличчя неначе постаріло. Він промовив поволі-поволі:

— Діагоре… визнаю, що в цій справі я діяв незграбно, як корова. Мої думки ще ніколи не були такі важкі й неповороткі, як зараз. Найбільше мене дивує те, що ці події мають певну логіку, і моє пояснення загалом видається задовільним, проте… лишаються деталі… так, їх небагато, і все ж… Мені хотілося б іще якийсь час поміркувати. Я не візьму з тебе гроші за ці додаткові години.

Діагор спинився і поклав обидві руки розгадникові на широкі плечі. Відтак подивився йому просто в очі й мовив:

— Геракле, ми дісталися до кінця.

Він помовчав, а тоді повторив, повільно, ніби розмовляв із дитиною:

— Ми дісталися до кінця. Це була довга й виснажлива дорога. Але ми її здолали. Дай своєму розуму відпочити. Я ж зі свого боку постараюся дати відпочинок моїй душі.

Зненацька розгадник різко скинув Діагорові руки з плечей і рушив далі узвозом. Ураз він наче згадав щось і обернувся до філософа.

— Я зачинюся вдома й думатиму, — сказав він. — Якщо будуть якісь новини, тебе повідомлять.

І перш ніж Діагор устиг його стримати, Геракла вже поглинув натовп, наче рілля поглинає кинуте в нього насіння. Юрба, принаджена трагедією, неквапно й важко сунула вниз вулицею.

Дехто стверджував, що це сталося швидко. Більшість, утім, вважали, що все діялося дуже повільно. Мабуть, то була та сповільнена швидкість, з якою відбуваються події, коли їх несамовито прагнеш, але такої думки не висловив ніхто.

Це сталося ще до того, як надвечірні тіні виявили себе, значно раніше, ніж торговці-метеки позгортали свої ятки, а жерці у храмах здійняли ножі для останніх жертвоприносин. Точного часу не зауважив ніхто, але загальна думка стояла на тому, що була пообідня година, коли обважніле від світла сонце починає хилитися до заходу. Воїни вартували при брамах, але сталося це не біля котроїсь із брам. І не в котромусь із хлівів, куди зазирали деякі, сподіваючись знайти його там, тремтячого й скуленого в кутку, наче голодний щур. Насправді ж усе відбулося цілком буденно на велелюдній вулиці, де нещодавно оселилися гончарі.

Тоді вулицею повільно, однак рішуче й невпинно просуваючись далі, з уст в уста мандрувало одне запитання:

— Ти бачив Менехма, скульптора з Кераміку?

Наче нова віра, що стрімко шириться, запитання навертало до себе неофітів, які ревно несли його далі. Деякі — ті, що гадали, ніби знають, де може бути відповідь, — спинялися посеред дороги… Стривайте, ми ж не подивилися в цьому будинку! Заждіть-но, спитаймо цього старого! Я швидко, лише перевірю свій здогад!.. Траплялися й недовірки, які не поспішали долучатися до нової релігії, вони-бо вважали, що запитання потрібно ставити таким чином: «Ти бачив того, кого ніколи раніше не бачив і ніколи не побачиш, адже поки я тебе запитую, він уже далеко звідси?..» Вони спроквола хитали головами й посміхалися, думаючи: «Ти дурень, якщо гадаєш, ніби Менехм сидітиме й чекатиме…»

А проте запитання просувалося далі.

Якоїсь миті його покручена нестримна хода дісталася крихітної крамнички гончара-метека.

— Авжеж, я бачив Менехма, — відказав чоловік, що неуважно розглядав товар.

Той, хто запитував, збирався йти далі, очікуючи на звичну відповідь, але враз немовби наштовхнувся на невидиму стіну. Він обернувся й поглянув на спокійне, пооране зморшками обличчя з рідкою неохайною борідкою та пелехами сивого волосся.

— Ти бачив Менехма? — схвильовано перепитав пошуковець. — Де ти його бачив?

— Менехм це я, — відповів чоловік.

Подейкують, він усміхався. Ні, він не всміхався. Усміхався, Гарпале, присягаюся очима Афіниної сови! А я присягаюся чорними водами Стіксу: він не всміхався! Ти був близько до нього? Так само близько, як оце зараз до тебе, і він не всміхався — він кривився, але то була не усмішка! Він усміхався, я теж бачив: коли його схопили за руки, він усміхався, присягаюся!.. Він кривився, йолопе! Ось, як я зараз кривлюся! Це схоже на усмішку? Це схоже на те, що ти дурень. Але ж, заради бога істини, як він міг усміхатися, знаючи, що на нього чекає? Якщо він знав, що на нього чекає, чому ж тоді виказав себе, замість утекти з міста?

Запитання породило на світ численних нащадків. Хирляві й калікуваті, вони всі померли, коли впала ніч…

Замислений розгадник таємниць сидів за столом, підперши рукою повну щоку.*

__________

^{* Це моя улюблена поза. Власне, я щойно так сидів, поки не взявся знову за переклад. Мабуть, ці паралелі невипадкові, адже в цьому розділі все подвоюється, однакові події відбуваються одночасно з двома героями. Поза сумнівом, це тонкий спосіб підкреслити ейдезис: воли ходять у ярмі по двоє.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯