Читаем Печера ідей полностью

Вони висловили співчуття Трісіппу, Евнеєвому батькові. Новина поширилася швидко, і коли вони прибули до його оселі, там уже зібралося чимало люду, здебільшого друзі й родичі, адже Трісіппа неабияк шанували: він був стратегом і зажив слави героїчними вчинками на Сицилії, але, що важливіше, виявився одним з небагатьох, хто повернувся звідти, щоб розповісти про них[53]. А якби хто засумнівався в його подвигах, то Трісіппова історія, наче на надгробку, була викарбувана бридкими шрамами на його обличчі, «почорнілому під час облоги Сиракуз», як він, бувало, казав. Одним шрамом старий військовик особливо пишався, більше за всі почесті й нагороди, які він будь-коли отримував. Це був наслідок удару сиракузьким мечем — глибокий рубець, що перетинав лице навскіс, від лівої скроні до правої щоки, знівечивши на своєму шляху вологу зіницю. Вигляд цієї білої тріщини на засмаленій шкірі й очного яблука, схожого на обібране від шкаралупи куряче яйце, був не надто приємний, але мати такий шрам було почесно. Багато вродливих юнаків заздрили Трісіппові.

У будинку панував страшенний рейвах. Щоправда, складалося враження, ніби він тут панує завжди, байдуже — звичайний день чи якийсь особливий: коли Діагор і астином підійшли до входу (розгадник ішов позаду, бо з якоїсь причини бажав триматися осторонь), то наштовхнулися на двох рабів, які силкувались винести чималенькі кошелі недоїдків, що, мабуть, лишилися по котрійсь із тих численних бучних учт, що їх військовик улаштовував для афінських достойників. До дверей годі було протовпитися через людей, що громадилися купками перед ними: прибулі розпитували одне одного, не розуміли, висловлювали думки, нічого не знаючи, спостерігали й жалілися, коли ритуальне голосіння жінок переривало їхні розмови. Ці жваві бесіди точилися, окрім власне смерті, довкола ще дечого: також — і насамперед — усі обговорювали сморід. Від Евнеєвої смерті тхнуло. Передягнений повією? Але ж… П’яний?.. Очманілий від вина?.. Трісіппів старший син?.. Евней, стратегів син?.. Ефеб, що навчався в Академії?.. Кинджал?.. Але ж… Було ще зарано щось припускати, пояснювати, розгадувати: поки що загальний інтерес зосередився на фактах. А факти були наче сміття під ліжком: ніхто не знав напевне, які вони, але всі відчували, як від них смердить.

Трісіпп, як то належить патріархові, сидів на стільці у трапезній, оточений друзями й родичами, і приймав вислови співчуття, не надто зважаючи на те, від кого вони: простягав одну руку або й обидві, підносив голову й дякував зі збентеженим виглядом — не сумним, не роздратованим, а саме збентеженим (і завдяки цьому ставав гідним співчуття), немовби присутність такої кількості людей спантеличувала його. Старий військовик готувався здійняти голос і виголосити поминальну промову. Від емоцій бронзова шкіра його лиця, з якого звисала розкошлана шпакувата борода, потемніла ще більше, увиразнюючи брудно-білий шрам і надаючи Трісіппові дивного вигляду: немовби його обличчя було сяк-так складене, зібране зі шматків. Урешті-решт він, очевидно, підшукав відповідні слова й, кволо попрохавши тиші, почав:

— Дякую всім. Якби я мав стільки рук, як Бріарей[54], я скористався б ними всіма, чуєте мене, всіма, щоб міцно притулити вас до грудей. Я тішуся, адже бачу тепер, що ви любили мого сина… Дозвольте вшанувати вас кількома словами похвали…*

__________

^{* Із цього місця в тексті прогалина. Монтал пише: «Тридцять рядків повністю замазані несподіваною величезною овальною плямою темно-коричневого кольору. Як шкода! Трісіппову промову втрачено для нащадків!..»}