Читаем Печера ідей полностью

— Є ті, хто вірить, — сказав він. — Я розповім тобі одну історію, — Крантор підніс крихітну голівку до очей і, говорячи, розглядав її з дивним виразом на обличчі — чи то ніжністю, чи то цікавістю. — Колись я знав одного посереднього чоловіка, сина такого самого посереднього письменника. Цей чоловік прагнув стати письменником, як батько, але Музи не обдарували його хистом. Тоді він вивчив інші мови й присвятив себе перекладу: це ремесло було найближче до батькового серед усіх тих, які він міг опанувати. Одного дня цьому чоловікові дали старовинний папірус і доручили перекласти його. Перекладач узявся за роботу з неабияким запалом, працював і вдень і вночі. Це був прозовий художній твір, цілком звичайна історія, але цей чоловік — можливо, через те, що сам був нездатний створити власний текст, — захотів повірити, що розповідь містить прихований ключ. І тоді почалися його муки: де криється таємниця? У словах героїв?.. Чи в описах?.. Чи в побудові фраз?.. Чи в образах, які викликає текст?.. Нарешті він вирішив, що розгадав таємницю… «Ось вона!» — сказав він собі. Але потім подумав: «А чи не веде мене цей ключ до іншого? А той своєю чергою ще до іншого, а той ще?..» Наче міріади птахів, яких годі спіймати… — Кранторові очі раптом потьмяніли й упнулися в якусь точку позаду Геракла.

Вони дивилися на тебе.*

__________

^{* Я відчув, як мені злегка запаморочилося в голові, і змушений був перервати роботу. Пусте, це лише якийсь безглуздий збіг. Річ у тому, що мій покійний батько був письменником. Не можу описати, що я почував, перекладаючи слова цього персонажа, Крантора, які тисячі років тому написав на старому папірусі невідомий автор. «Він говорить про мене!» — на якусь божевільну мить подумав я. Дійшовши до фрази «Вони дивилися на тебе» — черговий перехід на другу особу, як і в попередньому розділі, — я відсахнувся від аркуша, наче від вогню, і змушений був зробити перерву. Згодом я перечитав перекладене кілька разів, аж доки не відчув, що мій безглуздий переляк ущух. Тепер я можу перекладати далі.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— І що сталося з тим чоловіком?

— Збожеволів, — у хащах Кранторової бороди його губи розтяглися у гострій, вигнутій посмішці. — Це було жахливо: тільки-но йому починало здаватися, що ось він, головний ключ, коли до рук йому потрапляв ще один, геть інакший, а потім ще один, і ще один… Урешті-решт, стратившись глузду, він кинув переклад і втік із дому. Кілька днів він блукав по лісу, наче сліпий птах, доки його не загризли дикі звірі*, — Крантор опустив погляд на малесеньке створіння, що несамовито борсалося в його руці, і знову всміхнувся. — Це моя осторога всім, хто затято шукає приховані ключі: вважайте! Не покладайтеся надто на силу своїх крил, бо ж не зчуєтеся, як летітимете наосліп… — м’яко, мало не з ніжністю гострий ніготь великого пальця наблизився до голівки, що стриміла зі стуленої долоні.

__________

^{* Як Монтала???}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Страждання крихітної пташки були жахливі — її писк прозвучав наче зойк дитини, яку мордують під землею.

Геракл спокійно надпив вина.

Закінчивши, Крантор поклав пташину на стіл тим рухом, яким гравець у петею[48] ходить своїм камінцем.

— Це моя осторога, — повторив він.

Пташка була ще жива, але несамовито смикалася й пищала. Вона двічі незграбно коротко підстрибнула на лапках й затрясла голівкою, розбризкуючи навсібіч яскраві червонясті краплини.

Ласий на смаколики Геракл узяв із миски ще одну інжирину.

Крантор споглядав криваве сіпання пташини, примруживши очі, немовби розмірковував про щось не надто важливе.

— Гарний захід, — розглядаючи обрій, дещо знуджено мовив Геракл. Крантор кивнув на знак згоди.

Пташка раптом злетіла — важко, наче кинутий камінь, — і вдарилася просто об дерево поблизу. Лишивши на стовбурі багряний слід, вона запищала, а тоді підлетіла, вдаряючись об нижнє гілля. Упавши додолу, знову спробувала здійнятися, тільки для того, щоби знов упасти, лишаючи за собою криваву гірлянду, що тяглася з порожніх очниць. Пташка ще кілька разів марно підстрибнула, а тоді покотилася по траві й затихла, чекаючи смерті й бажаючи її.

Геракл, позіхнувши, додав.

— І не надто холодно.*

__________