^{— Ти закохався в дівчину з лілією? — Єленині очі іскрилися сміхом. — Не забувай: вона ж навіть не героїня твору, це ідея, яку ти відтворив своїм перекладом… — і, задоволена тим, що змусила мене замовкнути, вона попрямувала до своїх учнів. Лише раз вона обернулася, щоб додати: — Моя тобі порада — не переймайся своїм перекладом аж до одержимості.}

^{Тепер, увечері, у зручному спокої своєї робітні, я гадаю, що Єлена мала рацію: я лише перекладач. Інший перекладач, поза всяким сумнівом, створить інший текст з іншими словами, що викличуть інші образи. А чому б і ні? Можливо, прагнучи вистежити «дівчину з лілією», я сам створив її власними словами, адже перекладач, у певному розумінні, — теж автор… чи то пак ейдезис автора, як мені подобається думати, — завжди присутній і завжди невидимий.}

^{Так, можливо. Але чому я такий упевнений, що насправді саме дівчина з лілією — приховане повідомлення цього розділу і що її крик про допомогу й застереження від небезпеки — такі важливі? Я дізнаюся, лише перекладаючи далі.}

^{Наразі ж дослухаюся поради Геракла Понтора, розгадника таємниць: «Відпружся… І нехай турботи не позбавлять тебе солодкого сну».}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

4*

__________

^{* Нічний відпочинок творить дива. Я прокинувся з думкою, що в Єлениних словах може бути рація. Тепер, перечитавши третій розділ, я вже не такий упевнений, що «дівчина з лілією» — це ейдетичний образ. Можливо, мене підвела власна читацька уява. Беруся за переклад четвертого розділу. Монтал пише про нього таке: «Папірус понищений, подекуди сильно зім’ятий — немовби стоптаний якимось звіром. Просто диво, що текст дійшов до нас непошкоджений». Оскільки мені невідомо, який подвиг ховається в цьому розділі (бо ж усталений порядок змінено), потрібно бути дуже уважним.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Місто готувалося до Ленеїв, зимового свята на честь Діоніса.

Службовці астиномії, щоб прикрасити Панафінейську дорогу, порозкидали по ній сотні квітів, однак несамовитий рух людей і звірів урешті-решт перетворив мінливе розмаїття барв на місиво з потолочених пелюсток. Загодя помістивши оголошення на мармурових табличках на монументі Героїв-епонімів[30], просто неба влаштовували змагання зі співу й танців, дарма що голоси співців загалом не надто тішили вухо, а танцюристи здебільшого виконували незграбні й шалені стрибки, не слухаючись вказівок, які давали їм гобої. Архонти[31] не хотіли лютити народ і тому не заборонили вуличних розваг, хоч і дивилися на них несхвальним оком. Юнаки з різних демів змагалися між собою у препоганих театральних виставах, а на майданах збиралися юрби, щоб подивитися на несамовиті аматорські пантоміми, що зображали давні міфи. Театр Діоніса Елевтерія відчиняв свої двері як новим, так і визнаним авторам переважно комедій (великі трагедії призначалися для Діонісій), настільки переповнених грубими непристойностями, що зазвичай дивитися їх приходили тільки чоловіки. Скрізь, а надто на агорі й у Внутрішньому Кераміку, з ранку до вечора громадилися крики, галас, регіт, міхи з вином і юрмища люду.