Читаем Парфуми полностью

— Шенье! — покликав Бальдіні з-за конторки, де нерухомо простояв уже кілька годин, вирячившись на двері. — Надягніть свою перуку!

З-поза діжок з оливковою олією та байонської шинки, що висіла над ними, з'явився Шеньє, помічник Бальдіні, трохи молодший від нього, але теж уже старий чоловік, і вийшов наперед, туди, де був привабливіший відділ крамниці. Він дістав з кишені каптана свою перуку й натяг її на себе.

—Ви хочете вийти, пане Бальдіні?

—Ні, — відповів Бальдіні, — я хочу посидіти

кілька годин у себе в кабінеті і не бажаю, щоб мені заважали.

—А-а, розумію! Ви створюєте нові парфуми.

БАЛЬДІНІ. Саме так. Щоб ароматизувати іспанську шкіру на замовлення графа Верамона. Він вимагає щось зовсім нове. Щось подібне до... до... Здається, вони називаються «Амур та Псіхея» — ті, що продаються у цього... цього халтурника з вулиці Сент-Андре дез'Арт, у цього... цього...

ШЕНЬЄ. Пелісьє.

БАЛЬДІНІ. Так, Пелісьє. Правильно. Так звати того халтурника. «Амур та Псіхея» Пелісьє... Ви знаєте ці парфуми?

ШЕНЬЄ. Так-так. Аякже. Вони пахнуть тепер повсюди. В кожному закутку можна їх почути. Та як на мене, то нічого особливого! Вони аж ніяк не можуть порівнятися з тими, які скомпонуєте ви, пане Бальдіні.

БАЛЬДІНІ. Звичайно, ні.

ШЕНЬЄ. Ці «Амур та Псіхея» пахнуть досить навіть тривіально.

БАЛЬДІНІ. Вульгарно?

ШЕНЬЄ. Певно, що вульгарно, як і все у Пелісьє. Я думаю, він додає в них цитринову олію.

БАЛЬДІНІ. Справді? А що ще?

ШЕНЬЄ. Можливо, есенцію апельсинового цвіту. І, може, ще тинктуру розмарину. Та я в тому не певний.

БАЛЬДІНІ. Мені байдуже.

ШЕНЬЄ. Звичайно.

БАЛЬДІНІ. Мені немає ніякого діла до того, що цей халтурник Пелісьє набовтав у свої парфуми. Це мене зовсім не надихає!

ШЕНЬЄ. Я знаю, мсьє.

БАЛЬДІНІ. Як вам відомо, я ніколи не дозволяю собі надихатися. Як вам відомо, я винаходжу власні парфуми.

ШЕНЬЄ. Ваша правда.

БАЛЬДІНІ. Я народжую їх сам!

ШЕНЬЄ. Я знаю.

БАЛЬДІНІ. І маю намір створити для графа Верамона щось таке, що стане справжньою сенсацією.

ШЕНЬЄ. Я в цьому переконаний, пане Бальдіні.

БАЛЬДІНІ. Подбайте про крамницю. Мені потрібен спокій. Не підпускайте до мене нікого, Шеньє...

Із цими словами він почовгав геть, уже не статурно, а відповідно своєму вікові, згорблений, немов побитий, повільно піднімаючись на другий поверх, де був його кабінет.

Шеньє зайняв місце за конторкою і став точнісінько так, як стояв доти його господар, — втупивши нерухомий погляд у бік дверей. Він знав, що мало статися найближчим часом, а саме: в крамниці — нічого, а нагорі, в кабінеті Бальдіні — звична катастрофа. Бальдіні скине свого синього, просякнутого водою «Франжіпані» каптана, сяде за письмовий стіл і чекатиме натхнення. Але натхнення не приходитиме. Тоді він хутенько підійде до шафи із сотнями пробних пляшечок і навмання змішає щось докупи. Суміш вийде невдалою. Бальдіні лаятиметься, відчинить вікно й пожбурить її в річку. Він зробить ще одну спробу, але й вона буде невдала, і він верещатиме, скаженітиме, судомно голоситиме в кімнаті, переповненій дурманними запахами. Близько сьомої вечора він, нещасний, зійде вниз і, тремтячи та схлипуючи, скаже: «Шеньє, у мене немає більше нюху, я не можу народити парфумів, не можу виконати графове замовлення, все втрачено, всередині я мертвий, я хочу померти, Шеньє, зробіть ласку, допоможіть мені померти!» І Шеньє запропонує послати когось до Пелісьє по пляшечку «Амура та Псіхеї», і Бальдіні погодиться за умови, що жодна душа не дізнається про таку ганьбу, Шеньє заприсягнеться, і вночі вони таємно напахтять шкіру для графа Верамона чужими парфумами. Все буде саме так і не інакше, і Шеньє бажав тільки, щоб увесь цей театр якнайшвидше скінчився. Бальдіні не був більше великим парфюмером. Так, колись, замолоду, тридцять чи сорок років тому, він винайшов «Троянду Півдня» і «Любовний букет Бальдіні». То були справді великі парфуми, яким він завдячував увесь свій достаток. Але тепер він був старий і виснажений, не розумів нової моди й нових смаків і коли взагалі й скапарював якийсь власний аромат, то це було щось зовсім застаріле, таке, що його ніхто не купляв і що вони через рік, розбавивши вдесятеро, збували як додаток до води для фонтанчиків. Шкода діда, міркував Шеньє, перевіряючи в дзеркалі, як сидить його перука, шкода цього Бальдіні; шкода його гарної крамниці, бо ж він її розорить; і мене шкода, бо, поки він її розорятиме, я стану надто старим, щоб її перейняти...