У серпні 1951 року Олександр Довженко знову їде у ті місця, де два десятиліття тому створював фільм «Іван». Змінився край, інші люди прийшли на будівництво, і сам він змінився. Турбувався Олександр Петрович, що з творів літератури й кіно зникають краса праці, поезія праці, пластика праці. Усвідомлював, що людину письменник має зображати не лише такою, якою вона є, а й якою може бути. Режисер приїхав до столиці України, звідки мав розпочати творчу подорож Південною Україною і Кримом. Зупинився у сестри Поліни. Разом з Довженком подорожували Юлія Іполитівна й поет М. Нагнибіда[52], який згадував у книзі «З Довженком у дорозі»: «Розбудив він мене вдосвіта, постукавши з палуби у вікно: «Швиденько збирайтесь, Канів!..» Довженко стояв з капітаном на містку й дивився в бік могили Кобзаря. Капітан зняв кашкета, кивнув керманичеві – і над Дніпром полинули гудки. За мить озвалася сирена зустрічної самоходки, посилаючи своє вітання Кобзареві. Олександр Петрович довго стояв у якомусь урочистому мовчанні перед високим канівським берегом. А коли зникла вдалині Тарасова гора, звернувся до мене: «Заради побачення з Тарасом варто було пливти…» Від канівського світання до запорізького вечора Довженко майже не сходив з палуби». Подальша дорога проходила через Херсон, Каховку, Брилівку, Джанкой, Сиваш, Запоріжжя… Повернувшись у Москву, натхненний від побачення з Батьківщиною Довженко закінчив перший варіант літературного сценарію «Відкриття Антарктики». Подаючи цей твір дирекції сценарної студії Міністерства кінематографії, Олександр Петрович подав і письмову заяву вважати поданий літературний сценарій його власним: «Я перевів книгу Беллінсгаузена на мову художньої кінематографії точно і чітко». Однак студія скасувала укладений з режисером контракт на доопрацювання сценарію, пояснивши, що Олександр Довженко «написав зовсім новий сценарій, що не має ніякого відношення до сценарію В. Гребнера». Це збентежило й розчарувало Довженка, який витратив на створення сценарію вісім місяців, намагався зробити його максимально досконалим, зручним для молодих режисерів. Майстер вклав у нову роботу всю душу, але виявилося, що це нікому не потрібно…

Народний артист Харківського драматичного театру Є. Бондаренко згадував про роботу з режисером над фільмом «Прощай, Америко!»: «Довженко хворів, вигляд у нього був стомлений, тільки очі ледь-ледь світилися. І рухався він не так поривчасто й енергійно. Та щойно виходив на знімальний майданчик, як зараз же ставав інший: голос, навіть без рупора, гримів, і вся постать випромінювала таку силу-силенну енергії, що не коритися їй просто було неможливо. І корилися: освітлювачі й численні асистенти, властолюбні оператори, ми, самолюбні актори. Це була не сліпа, безвольна покора. Ми бачили безперечну правду в тому, чого вимагав од нас Довженко, до чого прагнув він. Ми вірили йому й тому йшли за ним».

В Україні