Читаем Ніби ми злодії полностью

Хай слух леліє музики звучання.

Нехай зіллються з тишею нічною

Її солодкі, гармонійні звуки[18]

Я вдавав, ніби опираюся, але Мередіт усе одно потягла мене до краю пірса. Решта, одне за одним, скотилася сходами й долучилася до нас. Захеканий Александр дістався до місця останнім.

— Л нумо купатися голяка! — гукнула Мередіт, на ходу скидаючи черевички. — Я цього літа навіть не поплавала жодного разу!

— Вважають гідним осуду, як місяць

На дівчину погляне крізь вікно²⁰, — попередив Джеймс.

— На бога, Джеймсе, не будь занудою... — вона ляснула мені черевичком по стегну. — Олівере, а гайда зі мною до води?

Жодної довіри в мене її лукава посмішка не викликала, тому я відповів:

— Коли ми востаннє купалися голяка, я впав на пірсі й решту ночі провів долілиць на канапі, поки Александр витягав мені скабки з дупи.

Усі розреготалися, а Річард протяжно, по-вовчому присвиснув.

МЕРЕДІТ: Ну ж бо, мерщій хтось зі мною купатися!

АЛЕКСАНДР: А ти й добу походити вдягненою не можеш, так?

ФІЛІППА: Може, якби Рік грав її як годиться, вона б не поводилася з нами, як шльондра.

Знову сміх, знову свист. Річард зверхньо глянув на Філіппу й промовив:

—Мені здається, ця жінка забагато обіцяє[19].

Вона закотила очі й сіла біля Александра, який зосереджено скручував косяк — кришив травку в цигарковий папір.

Я вдихнув солодкаве, із деревним запахом, повітря та якнайдовше затамував подих. Після спекотного літа, проведеного в приміському Огайо, мені кортіло якнайшвидше повернутися до Деллекера й до озера. Уночі вода тут була чорною, а вдень набувала глибокого синьо-зеленого відтінку нефриту. Густий ліс оточував озеро зусібіч, за винятком північного берега, де дерева росли не так щільно і в місячному світлі мерехтіла діамантовим пилом смужка білого піску. Тут, на південному березі, ми були достатньо далеко від схожих на світлячків вогників Холлу, і можна було не перейматися, що нас побачать, а тим паче — що почують. Тими днями нам подобалося бути на самоті.

Мередіт відкинулася на пірс, заплющила очі й щось утихомирено мугикала собі під ніс. Джеймс і Рен сиділи на іншому краю та дивилися на пляж. Александр скрутив косяк, розкурив його й простягнув Філіппі.

— На, курни. Завтра в нас жодних справ, — промовив він, але це було не зовсім так. Завтра в нас був перший офіційний день занять і загальні збори ввечері. Менше з тим, Філіппа взяла косяк і зробила довгу затяжку, а тоді передала його мені. (Ми всі з особливої нагоди дозволяли собі травку — винятком був хіба Александр, який постійно був трохи під кайфом.)

Річард зітхнув; сповнений глибокого задоволення звук прогуркотів у нього в грудях — здавалося, наче воркотить велетенський кіт.

— Це буде чудовий рік, — промовив він. — Я відчуваю. РЕН: А може, це тому, що ти отримав омріяну роль? ДЖЕЙМС: І наполовину менше тексту, ніж інші?

РІЧАРД: Це взагалі-то справедливо після минулого року.

Я: Я тебе ненавиджу.

РІЧАРД: Ненависть — найщиріший різновид лестощів.

АЛЕКСАНДР: Там в оригіналі йдеться про наслідування, довбаку[20].

Хтось захихотів. У наших головах і досі приємно гуло. Ці сварки були незлобивими й не завдавали нікому болю. Ми, наче семеро дітей в одній родині, стільки часу проводили разом, що вже мали нагоду побачити одне одного і з найкращого боку, і з найгіршого, і жодний з них не справив на нас надмірного враження.

— Уявляєте, це вже наш останній рік... — промовила Рен, коли пауза після загального сміху дещо затягнулася.

— Не уявляю, — озвався я. — Здається, лише вчора батько горлав, що я пускаю життя на пси.

Александр фиркнув.

— А що саме він тобі казав?

— «Ти що, відмовишся від стипендії в Кейз-Вестерн і проведеш наступні чотири роки з розмазюканою пикою і в колготках, освідчуючись якійсь дівулі у вікні?»

Самого словосполучення «мистецька академія» вже було достатньо, щоб мій невблаганно-практичний батько оскаженів, але жорсткий відбір у Деллекері майже всіх примушував здивовано зводити брови. Це ж із якого доброго дива розумним, талановитим студентам жити під загрозою примусового виключення наприкінці кожного навчального року й випускатися навіть без традиційного наукового ступеня, який засвідчив би, що їм і справді вдалося вижити в цьому закладі? Але дечого більшість людей, які жили за межами химерної царини художньої освіти, не здатна була збагнути: диплом Деллекера був чимось на кшталт золотого квитка Віллі Вонки — він гарантував своєму власникові доступ до елітарних творчих і філологічних спільнот навіть поза академією.