Читаем Ніби ми злодії полностью

— Гаразд, послухаємо, — втомлено зітхнувши, промовила Філіппа, наче цікавість нарешті взяла над нею гору.

Александр відкинув з обличчя норовливі чорні кучері й почав:

— Ну, Річард без варіантів буде Цезарем.

— Це тому, що всі ми потайки мріємо його вбити? — поцікавився Джеймс.

Річард звів темну брову.

— Еt tи, Вrиtе?[8]

— Sic semper tyrannis, — озвався Джеймс, ручкою, наче кинджалом, різонувши по горлу. — Так завжди стається з тиранами.

Александр указав спочатку на одного, потім на другого.

— Отож-бо, — промовив він. — Джеймс буде Брутом, бо він завжди грає хороших хлопців, а я буду Кассієм, тому що завжди граю поганців. Річард і Рен не можуть бути подружжям, тому що це вийде просто збочення якесь, отже, Рен буде Порцією, Мередіт — Кальпурнією, а ти, Піп, у нас знову травесті.

Філіппі, роль якій було підібрати складніше, ніж Мередіт (фам фаталь) або Рен (інженю), доводилося перебиратися в чоловіка, коли в нас закінчувалися пристойні жіночі ролі — а в шекспірівському театрі таке траплялося часто-густо.

— Краще вбийте мене, — озвалася вона.

— Зачекай, — втрутився я, наочно підтверджуючи Річардову теорію щодо того, що під час розподілу ролей мені завжди залишаються самі вишкребки. — А я ж тоді хто?

Александр, ледь примружившись, якийсь час роздивлявся мене. Потім провів кінчиком язика по зубах.

— Можливо, Октавій, — вирішив він нарешті. — Лнтонія тобі не дадуть — тільки не ображайся, але ти просто недостатньо показний. Лнтонієм у нас буде цей набрида з третього курсу... ну, як його?

ФІЛІППЛ: Річард Другий?

РІЧАРД: Ну дуже смішно. Ні. Колін Гайленд.

— Просто супер, — я знову втупився в текст «Перікла», який передивлявся, здається, уже всоте. Я й близько не був таким обдарованим, як вони, а тому, схоже, мені судилося довіку грати другорядні ролі в чужих історіях. Я вже бознаскільки разів питав себе: це мистецтво наслідує життя чи навпаки?

АЛЕКСАНДР: Ставлю п’ятдесят баксів, що ролі розподілять саме так. Хтось хоче побитися об заклад?

МЕРЕДІТ: Ні.

АЛЕКСАНДР: А чому ні?

ФІЛІППА: Тому що саме так усе й буде.

Річард реготнув і звівся з крісла.

— Сподіваймося... — він рушив до дверей і дорогою зупинився, щоб ущипнути Джеймса за щоку. — Принце, добраніч! [9]

Джеймс відмахнувся від Річардової руки записником, відтак знову демонстративно сховався за ним. Мередіт луною розсміялася слідом за Річардом і промовила:

— У гніві ти один з найгарячіших задирак в Італії! [10]

— Чума на ваші два роди![11] — пробурмотів Джеймс.

Мередіт потягнулася з тихим, спокусливим стогоном і підвелася з канапи.

— Спатусі? — поцікавився Річард.

— Так. Після Александрових слів усе це взагалі позбавлене сенсу.

Книжки свої вона так і полишила розкиданими на низькому столику перед каміном, і там-таки — порожній келих з півмісяцем помади на вінцях.

— Добраніч, — промовила вона, не звертаючись ні до кого конкретно. — Хай бог помагає.

Удвох вони зникли в коридорі.

Я потер очі, в яких від читання впродовж декількох годин поспіль уже починало неабияк пекти. Рен пожбурила книжку собі за спину, і я здригнувся, коли та гепнулася на канапу біля мене.

РЕН: До біса все це!

АЛЕКСАНДР: Оце так бойовий настрій!

РЕН: Краще я просто читатиму Ізабеллу.

ФІЛЛІПА: Краще просто йди до ліжечка.

Рен повільно звелася, покліпала, щоб позбутися відбитку полум’я в очах.

— Либонь, лежатиму без сну всю ніч, повторюватиму монолог, — зізналася вона.

— Курнеш? — Александр допив свій скотч (уже вкотре) і тепер скручував на столі косяк. — Можливо, допоможе розслабитися.

— Ні, дякую, — озвалася Рен, виходячи в коридор. — Добраніч.

— Як знаєш, — Александр відсунув стілець, косяк стирчав у куточку губ. — А ти, Олівере?

— Якщо я допоможу тобі його скурити, завтра прокинуся без голосу.

— Піп?

Вона зсунула окуляри на потилицю й ледь кахикнула, перевіряючи горло.

— Боже милий, як ти паскудно на мене впливаєш... — пожалілася вона. — Гаразд.

Александр кивнув — уже дорогою до дверей, руки в кишенях. Я з дещицею заздрості провів їх очима, а тоді знову зіперся на бильце канапи. Я намагався зосередитися на монолозі, в якому було стільки приміток, що текст годі було роздивитися.

ПЕРІКЛ: Прощай же, Антіоху! Той, хто може

Не червоніть від чорних діл своїх,

На все готов, щоб затаїти їх.

Гріхом ти не обмежишся одним,

Бо хіть і вбивство — як вогонь і дим[12].

Останні два рядки я ледь чутно пробурмотів. Знав їх напам’ять, вивчив уже багато місяців тому, але все одно боявся: а що, як під час прослуховування забуду якесь слово чи фразу? Я кинув погляд на Джеймса, який сидів у іншому кінці кімнати, і спитав:

— Ти ніколи не замислювався над тим, чи знав сам Шекспір ці тексти бодай наполовину так добре, як оце ми?

Він відволікся від монологу, який читав, підвів очі й зізнався:

— Постійно про це думаю.

Я видушив усмішку — хоч хтось мене підтримав.