Найдивнішим з усього були розповіді унтерофіцера фон Вакенфельдта з власного життя, у яких він поставав надзвичайно розумною і виваженою людиною. Він і справді брав участь у деяких небезпечних подіях, але завжди виставляв себе в ролі друга й порадника, який рятував шибеників з прикрих ситуацій.

Ось хоча б Вестфельти з Анґерсбю! Він став справжньою опорою цим чудовим, довірливим людям, надто тоді, коли їхнього сина обвела довкруг пальця його наречена, несподівано заручившись з іншим!

Ніхто й ніколи не говорив шанобливіше про свою матір і дружину. Такий вже шляхетний син, такий дбайливий муж! Про такого лиш мріяти можна!

Це ж він промовляв до здорового глузду молодих жінок, мирив наречену з нареченим, зцілював шлюби на межі їхнього розриву.

Усі нещасні брали його собі за повірника, а він ніколи не підводив. Навіть чоловіків рятував від картярської залежності, наставляючи їх на шлях праведний, нагадуючи про їхні зобов’язання.

Після вечері, коли унтерофіцер фон Вакенфельдт, накульгуючи, ішов у свою кімнату, лейтенант Лаґерльоф, його дружина й сестра ще сиділи деякий час мовчки, дивлячись одне на одного.

— Дивний цей Вакенфельдт, — ​першим озивався лейтенант. — ​Він розумніший за нас усіх разом узятих.

— З ним завжди було цікаво розмовляти, — ​сказала мамзель Лувіса.

— Якщо він умів допомагати іншим, то чому так безславно змарнував власне життя? — ​сухо завважила пані Лаґерльоф.

— Так іноді буває, — ​промовив лейтенант.

***

Отож, як мовиться у «Сазі про Фрітьофа»[6], фон Вакенфельдт насолоджувався веселощами й гостинністю в Морбацці усе Різдво, бездоганно граючи роль мудрого, усезнаючого старця. У нього можна було просити будь-якої поради: міг призначити ліки проти прищів і нежиті; навчити, як доглядати за обличчям; дати кулінарний чи малярний рецепт; проконсультувати, як вести сільське господарство; дати найвлучнішу й найрозумнішу оцінку людям.

Усі радо зверталися до нього в делікатних справах.

— Хіба не дивно, що наші діти ніяк не навчаться їсти тушковану моркву? — ​запитала одного дня мамзель Лувіса. — ​Морква ж смачна їжа!

Унтерофіцер Вакенфельдт не обманув її очікувань.

— Розбудіть мене серед ночі й запропонуйте моркву, і я з радістю з’їм усе до крихти, — ​відповів він.

Унтерофіцер володів просто таки надприродною мудрістю, стриманістю і виваженістю. Підтоптаний кавалер, тріумфатор з шістдесятьма дзвониками в упряжі… Куди він подівся…

Одного разу лейтенант Лаґерльоф завів зі своїми жінками дискусію про місцеву молоду дівчину. Пані Луїза й мамзель Лувіса вважали її милою і привітною, а лейтенант наполягав, що вона нікому не зможе сподобатися, і, як завжди, звернувся до Вакенфельдта.

— Ось ти все знаєш про жінок! Скажи, чи захотів би поцілувати цю плюгавицю?

Унтерофіцер від тих слів страшенно розхвилювався, побагрянів на обличчі, хоч і старий вже був пеньок, гримнув кулаком по столі, навис над столом і голосно гаркнув, аж грім прокотився кімнатою:

— Та як ви можете мене про таке запитувати! У житті не цілував потворної жінки!

Усі навколо засміялися. Бач, за мудрагеля себе видавав, за світського співрозмовника, а просте запитання викрило його справжню сутність. Нікчемний і хворий, старий і немічний, але де там — ​навіть не смійте натякати, наче він міг би цілувати бридотних дівок!

Ах, Красеньфельдте, Красеньфельдте!

<p>Оркестр</p>

Жив собі колись майор Еренкруна, за походженням фін. Колись втішався розкошами й високим становищем у суспільстві, однак на схилі літ змушений був оселитися у приймах на одному селянському хуторі та й коротати вік у злиднях, як і унтерофіцер фон Вакенфельдт. Подейкували, начеб він майстерно грав на валторні, але, відколи збіднів і став самотнім, ніхто його гри не чув.

Ще був пан Тюнберґ, який починав свою кар’єру барабанником у Вермландському полку й напевно спився б, якби морбаккський лейтенант не помітив у ньому великих здібностей навчати маленьких дітей читанню та письму й не найняв його домашнім учителем для своїх нащадків, а згодом не виклопотав для нього місце в початковій школі Естра-Емтервіка.

Ще був Ян Аскер, теж колишній музика з Вермландського полку, а нині церковний сторож і копач могил в Естра-Емтервіку. Він походив зі старовинного роду музикантів, грав на кларнеті на всіх весіллях і сільських танцях. Чоловіком був похмурим і саркастичним, лише музика примиряла його з життям.

А ще був рахівник Ґеєр, який мешкав на піддашші в шкільній будівлі й сам вів своє домашнє господарство. Музику любив понад усе, але був такий бідний, що не міг собі дозволити купити хоч якийсь інструмент, зате намалював на дошці клавіатуру й уявно грав на ній.