Мотивація написання цієї повісті має ще якийсь потаємний закуток, коли йдеться про особисті стосунки з рідною бабунею, яку на старість літ обплутують незбагненні, а тому і страшні, пристрасті, — вони роз’їдають душу навіть тобі. За таких обставин легко піддатися емоціям, звинувачуючи стару в усіх земних гріхах… Та чим більше ти розбурхуєш свої нерви, тим більше стаєш беззахисним перед незбагненною злою силою… Намагання відхреститися від усього того також не дає жодного результату. А спроба порятуватися сміхом часто залишає гіркий присмак. Але робити щось усе-таки треба, бо просто так дати собі раду з нею неможливо. «Убити і спалити!», як цього вимагає боязлива міщанська свідомість під впливом середньовічного наказу Церкви, не до кінця ще стертого в пам’яті, і як це недавно в Костополі вчинила внучка зі своєю бабцею, вважаючи її за відьму?! «Убити і спалити!» кожну літню жінку, тільки-но запідозрив у ній ознаки чогось недоброго?! А якби спробувати зрозуміти, перейнятися кожною клітиною її єства, кожним почуттям і порухом її думки, і все-таки простягнути цій людині руку… І все-таки наказати їй: «Живи!» Але ж таки нелегко зрозуміти звичайну жінку… А може, не треба нам розуміти її як жінку, може, нам варто зрозуміти її як людину, передусім як людину — живу істоту, якій Бог віддав частинку свого Святого Духа?

Це ж так багато значить — просто вдивитися в її обличчя, пройтися рукою по його зморшках, немов по зарубцьованих ранах історії нашого краю, й десь там намацати і свою провину, і врешті-решт пройнятися почуттям, людської гідності й величі!

Я

І чого то так? І чого? Здавалося б, ті самі очі. Мої ж очі! І як це так сталося?! Що так понівечене моє чоло! Хіба воно колись хмурилося? І щоб мій ніс коли так кривився!.. А мої щоки не западали навіть від великого голоду. Зуби! Завжди такі білосніжні й міцні. От, один ніби ще тримається. Ні, вже геть розхитався. І невже навіть це волосся, яке завжди було моєю гордістю, тепер доводиться ховати під величезною хусткою? Ну ніяк не може бути воно моїм — я завжди мала чорне як смола! Завжди… Цей внук, тільки він міг підсунути мені люстро, аби спотворювало моє, таке гарне, обличчя. Стала страшна як смерть. Як смерть! Це вона! Вона бере собі моє волосся. Вона щоночі приходить до мене. Хапає мене в грудях. Душить мене. Або ж — як вкусить за серце! Падлюка така! Хоче мене з’їсти. Гадає, що я сплю. А я вже знаю, коли її очікувати — десь між третьою й четвертою ночі. Ніколи мені не є так зле, як після її відвідин. Тоді мене все нестерпно болить, усю ламає. Як мені недобре! Як я боюся тої ночі!

І чого ти так мене мучиш?! Нащо я тобі потрібна? Ти вже забрала від мене і чоловіка, і єдиного сина, і Дмитра, який, хоч старий, а все ж якоюсь опорою був. Уже все забрала. Але для чого тобі я, жінка? Для чого жінка жінці?! Ти, негідниця, стерво, вкрала моїх чоловіків, та ще й далі чогось до мене чіпляєшся. Не можеш, як і всі жінки, пробачити мені, що мене любили? Йди геть від мене! Ненажера! Дзуськи тобі! Я просто так не піддамся. Чуєш?! І не підступай! Стерво! Вважаєш, тобі все можна! Ненажера така!

«Швидка»! Це «швидка»?! Негайно приїжджайте. Я помираю. Ой! Ой, мені погано. Мені так погано. Що болить? Та все болить… Та ні, ні, я сьогодні ще не викликала «швидку». Та це було вчора звечора. А сьогодні ще ні. Ой! Ой, помираю… Приїдете?! Приїжджайте!