Читаем Культ полностью

Усе залишалось таким самим. Учні, викладанyя. Зимнішало, а дні коротшали. У квартирі було холодно, бо виключили ще й опалення. Не було світла, вулиці порожніли.

Львіський поет-декадент Влодко Реланіум (в дещо інших колах більш відомий як Данко Еленіум), писав: "Настала та пора, коли надто холодно, щоб було тепло, та все ще надто тепло, щоб було дійсно холодно".

Гори, як завше, випромінювали вічність.

Змінювалося тільки місто. З плином часу вулиці просякали невиразним страхом. Так, напевне, ЦЕ приходило з вітрами з гір та з голодними запахами із далеких темних зірок.

2

У ніч, коли Банзаю приснилось останнє усвідомлене сновидіння про Бібліотеку (а це було в середу, 19 жовтня), він несподівано прокинувся посеред ночі. Банзай скинув із себе ковдру й тонкий коцик і виглянув надвір. Вуличку затопило ефірним холодом і крихким місячним світлом. Навколо місяця утворилося бліде, з відблиском, гало, яке віщувало негоду.

Банзай глянув униз. Серце різко кольнуло й швиденько забилося. На вкритому інеєм хіднику стояв Корій і, задерши голову, дивився в небо. Несподівано погляд чоловіка перемістився із зірок на шибу, де біліло обличчя Юрка. Його очі майже фізично вчепились у того гачкуватими кігтиками. Банзай облизав губи. Під сонячним сплетінням палав вогонь.

Корій повільно відірвався від асфальту й поплив угору повітрям прямісінько до Банзаєвого вікна. Навколо чоловіка, здавалося, загусала темрява, обволікуючи Корія у чорну рясу. Губи помітно ворушились, промовляючи нечутні слова. Він порівнявся з Юрком і хижо глянув йому у вічі. Банзай відчув, як його м'язи перетворюються на вогке дерев'яне волокно. Його спаралізувало.

Корій посміхнувся. Білки його очей були чорними від крові. Свіжа чорна цівка збігала з вух по шиї за комір сорочки.

— Вар'гар Йог-Сотот! СИЛА! Нарешті у мене! Гій'я Йог-Сотот! Гій'я вагх'лах! Вагх'лах Йог-Сотот! Ше все попереду! — вигукнув він. Пітьма остаточно заволокла його, наче павутина. Корія вже зовсім не було за нею видно. Темний кокон рвучко стрибнув у височінь, наче чорна комета.

Банзай сидів на підлозі кімнати, притискаючись спиною до стіни. Він тяжко дихав, не відводячи погляду від вікна. Скрипнув паркет, і Банзай неголосно скрикнув. Його тілом тіпало на всі боки.

3

Останній тиждень був дуже напруженим, але позитивно. Тому що остання субота місяця — це День коледжу, та ще плюс річниця, п'ять років. Відразу після річниці — Гелловін, який тут був у пошані. Невідомо хто і невідомо якими методами випросив у пана Андрія дозвіл аж на 3 (три) вечірки: попсова дискотека, рок-сейшн та електронна трансова вечірка для габерів та синтетиків на кшталт Семпльованого.

Сам захід — День коледжу як такий — складався з різного роду сценок, всіляких декламувань віршиків та інших милих бздур. Банзаїв клас готував власний виступ. Семпл та Павук скооперувалися і готували окремий проект.

Дарця у цьому всьому участі не брала.

Отож, остання субота відкривала концертом усю церемонію: того ж вечора — ґрандіозна дзіска-party для гопів, понеділковий вечір — tylko rock, вівторок — Гелловін та електронна альтернатива. Банзаю дуже кортіло дізнатися, який то такий номер готують Ті Двоє, тож він вирішив піти. Юрко був і сам не проти шокувати чимось таким публіку, навіть уже виношував певні думки, проте наразі це були всього лиш думки.

4

П'ятниця завжди була кльовим днем. Особливо, коли все о'кей, завтра уроків немає, а лекції закінчились півгодини тому. Банзай був щасливим — для нього щастям було усе те, що не стосувалося нещасть. А наразі все й справді було о'кей: сни про Бібліотеку закінчилися (навіть якщо останній сон про Корія був ну просто жахливим), все, що він почерпнув ТАМ, успішно забулося, ззовні зимно, всередині тепло, їж кекс, май секс, як казав один мудрець, — і все складеться само собою.

Банзай навчився тішитися моментом.

Він вирішив трохи прогулятися перед тим, як повертатись у квартиру. Юрко попрямував до площі у середмісті, минаючи якусь кам'яну кобітку, що сиділа у йогівській позі Ваджрасана і символізувала скорботу матері за загиблими синами на Другій світовій (список наводиться). Аджна-чакра кобітки була необережно затулена невідомої породи квіткою, судячи з усього, цвітом беладонни. Він прямував у жовтий смуток парку.

Було повно холодного болота, над парком сіріло смурне небо, яке, здавалося, випромінювало депресію, меланхолію і тугу. Він уже вкотре думав про Дарцю, про те, що вона приходила до нього відтоді лише раз... Він сів на тверду лавку і закинув ногу на ногу. Все було майже як у "Jethro Tull": сіре шапіто неба, дівчатка (яких тут не було... тут узагалі нікого не було), що грають у бадмінтон, акваланг, мій друже, чи ти пам'ятаєш туманний мороз грудня?

"Так, я пам'ятаю", — відповів собі Юрко.

Почав накрапати дрібний дощ. Він устав і поплівся додому.

5