Читаем Код Да Вінчі полностью

— То це ви? — вигукнула Софі. Зелені очі спалахнули гнівом. — Це ви винні у вбивстві мого діда?

Тібінґ насмішкувато фиркнув.

— Ваш дід і його сенешалі зрадили Ґрааль.

Софі відчула, як її охоплює лють. Він бреше!

— Ваш дід продався Церкві, — безжально продовжував Тібінґ. — Цілком очевидно, що його змусили мовчати.

Софі похитала головою.

— Церква не мала впливу на мого діда.

Тібінґ розсміявся.

— Дорогенька, Церква дві тисячі років залякувала тих, хто, погрожував викрити її брехню. Від часів Костянтина Церква успішно приховувала правду про Марію Магдалину й Ісуса. Не варто дивуватися, що сьогодні Церква знову знайшла спосіб тримати світ у темряві. Церква більше не може споряджати хрестоносців, щоб винищувати невірних, але вплив її не зменшився. Вона така ж підступна. — Він витримав багатозначну паузу. — Міс Неве, віднедавна ваш дід хотів розповісти вам правду про вашу родину.

Софі була вражена.

— Звідки ви знаєте?!

— Звідки я знаю — зараз не важливо. Важливо, щоб ви зрозуміли таке. — Він глибоко вдихнув. — Ваші батьки, бабуся і брат загинули не випадково.

Ці слова боляче вразили Софі. Вона відкрила було рот, щоб щось сказати, але не змогла.

Ленґдон похитав головою.

— Що ви таке кажете?

— Роберте, це все пояснює. Усе сходиться. Історія повторюється. Коли хтось погрожує відкрити правду про Санґріл, Церква вдається до вбивства. Напередодні кінця днів убивство близьких родичів великого магістра було дуже чітким знаком. Мовчіть, або ви з Софі будете наступними.

— Вони загинули в автокатастрофі, — запинаючись, вимовила Софі. У ній прокинувся давній біль. — Це був нещасний випадок!

— Це все казки, щоб залишити вас у щасливому невіданні, — сказав Тібінґ. — Подумайте: лише двоє членів родини залишилися неушкоджені — великий магістр Пріорату і його єдина онука — ідеальна пара, щоб забезпечити Церкві повну владу над братством. Можу уявити, в якому страху Церква тримала вашого діда всі ці роки, погрожуючи вбити вас, якщо він посміє відкрити таємницю Санґріл; погрожуючи довести до кінця розпочату справу, якщо Соньєр не переконає Пріорат порушити давню обітницю.

— Лі, — озвався Ленґдон, тепер явно розгніваний, — ви ж не маєте жодних доказів, що Церква причетна до загибелі родини Софі чи до рішення Пріорату нічого не оприлюднювати.

— Доказів? — спалахнув Тібінґ. — Вам потрібні докази, що на Пріорат тиснули? Настало нове тисячоліття, а світ досі нічого не знає! Це що ж — не доказ?

У відлунні слів Тібінґа Софі вчувався інший голос: «Софі, я мушу розповісти тобі правду про твою родину». Вона відчула, що тремтить. То, може, оце й є та правда, яку дідусь хотів їй розповісти? Те, що її родину вбили. Справді, що вона знає про ту автокатастрофу, яка забрала її рідних? Лише деякі деталі. Навіть газети описували цей випадок доволі туманно. Нещасний випадок? Казки? Раптом Софі згадала, як дідусь завжди трусився над нею, як не любив залишати саму, коли вона була маленька. Навіть коли Софі подорослішала і вступила до університету, то й тоді їй здавалося, що дідусь не зводить із неї пильного ока. Тепер вона подумала, що, може, якісь члени Пріорату і справді весь час охороняли її, залишаючись невидимими.

— Ви підозрюєте, що Соньєром маніпулювали, — сказав Ленґдон, суворо дивлячись на Тібінґа. — Отже, ви його вбили?

— Не я все почав, — відповів Тібінґ. — Соньєр помер багато років тому, коли Церква відібрала в нього родину. Йому погрожували. Тепер він позбувся цього болю, звільнився від сорому, що не здатний виконати священний обов’язок. А який іще був вихід? Треба було щось робити. Чи світ має довіку перебувати в темряві? Чи треба дозволити Церкві довіку вплітати в підручники історії брехню? І нехай Церква постійно домагається свого за допомогою убивств і залякування? Ні, щось конче треба робити! І ось тепер ми готові виконати замість Соньєра його місію і виправити жахливу помилку. — Він на мить замовк. — Усі троє. Разом.

Софі здивувалась.

— Невже ви й справді думаєте, що ми вам допомагатимемо?

— Люба моя, це ж через вас Пріорат не оприлюднив документів. Любов до вас обеззброїла вашого діда перед Церквою. Страх втратити єдину онуку паралізував його. Він не мав нагоди розповісти вам усе, бо ж ви його відштовхували, ви зв’язали йому руки, змушували чекати. Тож тепер ви самі маєте відкрити світові правду. Ви мусите зробити це на спомин про діда.

Роберт Ленґдон облишив спроби зрозуміти, що насправді відбувається. Хоч у голові роїлася тисяча запитань, він знав, що зараз важливо лише одне — вивести звідси Софі живою. Усе почуття провини, яке раніше мучило його через те, що буцімто він вплутав Тібінґа, тепер перенеслося на Софі.

«Я привів її до Шато Віллет. Це я в усьому винний».

У Ленґдона не вкладалося в голові, що Лі Тібінґ здатний холоднокровно вбити їх тут, у будинку капітулу, але ж з’ясувалось, що Тібінґ уже вбивав інших під час свого фанатичного пошуку правди. Ленґдон подумав, що в цій віддаленій будівлі з товстими стінами пострілів ніхто й не почує, особливо в такий дощ. «І Лі щойно нам в усьому зізнався».