На підлозі лежали горілиць у мирних позах вирізані з каменю фігури рицарів у людський зріст. Рицарі були в латах, мали при собі щити й мечі, і від цих могил у Ленґдона на мить виникло моторошне відчуття, що рицарі просто заснули, а тим часом хтось підкрався й облив їх алебастром. Всі фігури добряче постраждали від часу, однак кожен рицар був унікальний — різні предмети обмундирування, різне розташування рук і ніг, різні обличчя і різні знаки на щитах.

«В Лондоні папа рицаря ховав».

Ленґдонові мало не стало млосно, коли він ішов у глиб круглої зали.

Отже, це тут.

Розділ 84

У вузенькому засміченому провулку, зовсім поряд із церквою Темпля, Ремі Леґалудек зупинив лімузин за рядом контейнерів із промисловими відходами. Вимкнув двигун і розглянувся навколо.

Ні душі. Він вийшов із авта, підійшов до задніх дверей і заліз до пасажирського салону, де лежав на підлозі зв’язаний монах.

Той, відчувши присутність Ремі, вийшов із трансу — червоні очі дивилися радше з цікавістю, аніж зі страхом. Усю ніч Ремі не переставав дивуватися здатності цього чоловіка зберігати спокій. Лише з самого початку трохи попручавшись, монах, здавалося, змирився зі своїм становищем і довірив свою долю вищим силам.

Ремі попустив краватку, розстібнув високий накрохмалений комірець і почувся так, наче вперше за довгі роки може вільно дихати. Відчинив бар і налив собі горілки «Смирнофф». Випив залпом і налив ще раз.

«Невдовзі я буду безтурботною людиною».

Порившись у барі, Ремі знайшов відкривачку для вина. Натиснув важіль на держакові, з нього вискочило гостре лезо. Цим ножем зазвичай зрізали фольгу з корків на пляшках із вишуканими винами, але сьогодні він послужить іншій, значно важливішій меті. Із блискучим лезом у руці Ремі повернувся до Сайласа.

Тепер червоні очі спалахнули страхом.

Ремі всміхнувся і рушив до монаха. Той запручався, намагаючись визволитися.

— Тихо, — наказав Ремі і підняв ніж.

Сайлас не міг повірити, що Бог покинув його. Навіть фізичний біль у затерплих кінцівках він перетворив на духовну вправу — страждаючи сам, згадував про страждання Христа. «Я всю ніч молився про визволення». Побачивши над собою ніж, він зажмурився.

Плечі пройняв гострий біль. Він закричав, не в силах повірити, що має померти отут, на підлозі в лімузині, не спроможний захищатися. «Я виконував Божу справу. Учитель обіцяв, що захистить мене».

Сайлас відчув, як по плечах і спині розливається пекуче тепло, і подумав, що це його кров хлище з рани. Тепер біль пронизав ноги, і настало знайоме запаморочення — захисна реакція організму на біль.

Відчуваючи пекуче тепло тепер уже в усьому тілі, Сайлас ще дужче заплющив очі, твердо вирішивши, що не хоче йти з життя з образом свого вбивці перед очима. Натомість він уявив молодого єпископа Арінґаросу — як той стоїть біля маленької церковки в Іспанії... тієї, яку вони разом побудували власними руками. «Початок мого життя».

Сайлас мав таке відчуття, наче його тіло палає у вогні.

— Ось, випий, — пошепки сказав чоловік у смокінгу із помітним французьким акцентом. — Це допоможе відновити кровообіг.

Здивований Сайлас розплющив очі. Крізь імлу він побачив чоловіка із склянкою в руці, що схилився над ним. На підлозі лежав ніж без краплини крові, поряд із ним — купа зім’ятих обрізків скотчу.

— Випий, — повторив чоловік. — Тобі боляче від того, що кров знову потекла до твоїх м’язів.

Тепер пульсуючий біль змінився пощипуванням і поколюванням. Горілка була огидна на смак, але він випив і відчув вдячність до свого рятівника. Цієї ночі Сайласові не дуже щастило, але врешті-решт одним чудодійним жестом Бог усе змінив.

«Бог мене не покинув».

Сайлас знав, як назвав би це єпископ Арінґароса.

Божим втручанням.

— Я хотів звільнити тебе раніше, — сказав слуга, наче вибачаючись, — але це було неможливо. Спочатку поліція прибула до Шато Віллет, потім до Біггін-хілл... Це перша нагода. Ти ж розумієш, Сайласе?

Сайлас відсахнувся:

— Ти знаєш, як мене звуть?

Слуга всміхнувся.

Сайлас сів, розтираючи затерплі м’язи. Він був спантеличений, вдячний і розгублений одночасно.

— Ти що... Учитель?

Ремі розсміявся і похитав головою.

— Якби ж то я мав стільки влади! Ні, я не Учитель. Я, як і ти, служу йому. Але Учитель тебе хвалить. Мене звати Ремі.

Сайлас іще більше здивувався:

— Не розумію... Якщо ти працюєш на Учителя, чому Ленґдон приніс наріжний камінь до твого будинку?

— Не до мого. До будинку найвідомішого в світі історика і знавця Ґрааля сера Лі Тібінґа.

— Але й ти там живеш. Дивно...

Ремі усміхнувся, схоже, його мало турбував цей очевидний збіг.

— Це було цілком прогнозовано. Роберт Ленґдон заволодів наріжним каменем, і йому була потрібна допомога. Де йому ще було шукати притулку, як не в будинку Лі Тібінґа? Через те, що й я там живу, Учитель, власне, й звернувся до мене. — Він помовчав. — Звідки, ти думаєш, Учитель стільки знає про Ґрааль?

Нарешті до Сайласа дійшло, і він занімів. Учитель завербував слугу, який мав доступ до всіх матеріалів сера Лі Тібінґа. Геніально!